Які асоціації викликає у вас слово «сусід»? Якщо маєте чим поділитися — напишіть нам, будемо раді вашим одкровенням. Особисто я одразу ж пригадую бабу Параньку Стрихарчучку...
Валентина ШТИНЬКО, член Національної спілки письменників України
Які асоціації викликає у вас слово «сусід»? Якщо маєте чим поділитися — напишіть нам, будемо раді вашим одкровенням. Особисто я одразу ж пригадую бабу Параньку Стрихарчучку. Увесь наш куток із назвою Вуйма скорочував шлях до центру Локачів через її двір і город, який виходив до старого парку. А вона й не противилась такому «вторгненню в її особистий простір», кожному знаходила лагідне слово. А мені, тоді ще студентці столичного університету, якось поклала до кишені три карбованці (хто призабув цінність тодішніх грошей, нагадаю, що вартість квитка з Луцька до Києва у загальному вагоні становила 2.90)
— Візьми, дитино, бо щось та наука тебе зовсім висушила. А я ж у тому Києві і не була ніколи, то згадаєш там добрим словом бабу… Дотепер згадую. І справа, зрозуміло, не у трьох карбованцях. Коли баби Параньки не стало і хату продали, нові господарі закрили наглухо хвіртку до парку, і через двір уже ніхто не ходив. При слові «сусіди» спливає у пам’яті й тітка Женя Рапацька, яка єдина опинилася поряд, коли близько півночі зупинилося мамине серце, і я, розгублена й прибита невимовним горем, не знала, з чого починати скорботне приготування в останню дорогу. Дотепер почуваюся винною, що їй віддати останню шану не змогла, тому, буваючи на кладовищі, навідуюся й до сусідів Рапацьких, сини ж бо їхні далеко… Та найприємніше, звісно, зустрічатися із сусідами живими, вести неквапливі розмови про життя–буття, згадувати дитинство, у надвечір’я бачити вогники у їхніх вікнах, чути щебет онуків у дворах, милуватися квітами… Тому була дуже вражена, коли під час недавнього відрядження мусила вислухати скаргу на сусідів, які просто-таки отруюють життя моєї знайомої та її родини. При цьому почувалася винною, бо колись у котрійсь із публікацій добрим словом згадала одного із тих сусідів. Свідомо не називаю ні села, ні району, ні обставин конфлікту, бо не хочу, аби ці рядки послужили сухими полінами у вогнище неприязні. Життєвий досвід підказує, що при виникненні конфлікту ніколи не буває так, що в ньому стовідсотково винна одна сторона. І все ж, у цьому випадку по один бік «сусідських барикад» двоє чоловіків та ще й собака, по інший — хвора, беззахисна жінка–вдова. Отож, сили таки нерівні. І чи треба їх тратити на дрібні чвари, коли життя ставить перед нами стільки викликів і вимагає душевних сил на значно важливіші проблеми? Втім, сусідські взаємини — не такі вже й дрібниці, бо у них, як у дзеркалі, відображається суспільна мораль, духовність, готовність шукати й знаходити компроміс. Бо коли цього нема — виникають справжні війни. Як і сімейний, сусідський конфлікт не розв’яже жоден «третейський суд». Усе залежить від мудрості його учасників. Запам’яталася мені розповідь молодої пари, подружжя акторів, які переселилися у нову квартиру в міській багатоповерхівці. Своїх сусідів по під’їзду не знали навіть в обличчя. Минали тижні й місяці, але нічого не мінялося. Чоловіка, який у попередній квартирі жив із сусідами душа в душу, така ситуація гнітила. І він вирішив діяти. Накупили новорічних сувенірів, одягнули з дружиною костюми Діда Мороза і Снігуроньки (для акторів це не проблема) й пішли вітати сусідів із Новим роком. Реакція була різна: хтось не хотів пускати у квартиру, інший допитувався, хто їх прислав, а дехто намагався повернути гроші за подарунки. Молодому подружжю з усіма вдалося порозумітися і навіть завести нових друзів. Та коли б не їхня ініціатива, цілком могло скластися так, що прожили б у будинку десяток років, але так і не довідалися б, хто живе над ними чи під ними. Втім, ця ситуація не найгірша, бо означає, що за цей час ніхто нікого не залив, не влаштовував ремонту посеред ночі, не вмикав важкий рок на повну гучність тоді, коли у дитини ріжуться зубки, не випускав без намордника і без догляду свого добермана і т. д., і т. п. Поцікавившись народною мудрістю стосовно сусідської теми, зрозуміла, що вона стара, як світ, і водночас животрепетна. Знаю принаймні два випадки, коли сусіди поплатилися життям — один, рятуючи сусідів від пограбування, інший — намагаючись вгамувати п’яного хулігана у квартирі, розташованій поряд. А щодо мудрості, то тут справжні перлини: «Який сусіда, така й бесіда», «Коли сусід, як мід, то проси його на обід», «Нема більшої біди над лихі сусіди», «Не купуй собі дім, а купи собі сусіда: хату купиш, а сусіда не продаси»… Приповідок на кшталт «З сусідом годи, а тин городи» чи про горезвісну сусідську корову, яка нарешті здохла, цитувати чомусь не хочеться. Не оминув «сусідської» теми й мудрий та розважливий наш сучасник, архієпископ Української греко–католицької церкви блаженнійший Любомир (Гузар), який в одному з інтерв’ю сказав: «Є старовинне новорічне побажання. Кажуть, походить воно з гуцульських традицій: «Сусіде, дай Боже, щоб за рік ми могли глянути одне одному у вічі!» Ну що тут ще можна додати?!
