«СИНИ УСЕ ЗАПИТУЮТЬ, ЯК БИ ТАТО РОЗСТАВИВ У ХАТІ МЕБЛІ…»

Сумне новосілля справила сім’я Юрія Данилюка, який помер від гострої пневмонії, боронячи Україну

Уже чотирьох своїх героїв Горохівщина ніколи не дочекається з неоголошеної війни на Донбасі. Лише у снах приходять до своїх рідних Ігор Сливка, Тарас Герасимюк, Сергій Феоктистов. Дружина Юрія Данилюка Галина теж усміхається уві сні, бо тоді чоловік завжди поруч неї і синочків. Але ніч закінчується — і лише до матусі-вдови горнуться напівсироти-діти...

Леся ВЛАШИНЕЦЬ

Від часу раптової смерті Юрія Данилюка вже минуло 8 місяців, а про нього і досі, як про живого, розповідають мешканці Стариків, де народився і виріс, довколишніх сіл, у яких мав багато родичів, друзів і просто знайомих. Це тому, що мав добре серце. Жив дуже скромно, але був оптимістом. Біля старенької хатини, яку придбали з дружиною після одруження, господар збудував гараж, хлів, підсобне приміщення для верстата і різного хазяйського реманенту. Мріяв, що візьметься зводити і нову світлицю, бо тіснувато було у двох невеличких кімнатах, коли народилися діточки.
Мав золоті руки, однак знаний у всій окрузі столяр не гонорився тим Божим даром. Доброзичливо усміхаючись, розмовляв з усіма людьми. Жив так, щоб нікому не нашкодити і не залишити по собі докорів та образ.
— Він і повістку з військкомату взяв із моїх рук, як належить чоловікові. Сказав два слова: «Треба йти», а буває, інші кидають мені їх у вічі, — пригадувала серпень 2014 року відповідальна за ведення військового обліку працівниця Перемильської сільської ради Валентина Маслічук.
— Щотижня ми спілкувалися з Юрою по телефону. Ніколи нічого не попросив. Коли виділяли з бюджету сільської ради кошти воїнам АТО, тоді сказав: «Якщо хочете допомогти, зробіть це для моєї сім’ї», — розповіла перемильський сільський голова Надія Маселко.
…У березні він приїжджав додому у короткотермінову відпустку. Волів більше мовчати, ніж розповідати про солдатські будні у Чернігівській і Сумській областях, а згодом і в Донецькій. Про тамтешніх навіть недоброзичливих місцевих мешканців оповідав із вродженою добротою, а Надію Маселко просив прихистити у селі жінку з Донецька, яка після чергового артобстрілу залишилася з малолітньою дитиною без даху над головою.
— У мене телефон розряджається. Дзвоню, щоб не переймалася, якщо не відповідатиму. Буду в дорозі, приїду в Ізюм і дам звістку про себе, — це були останні слова, які Галина почула від чоловіка у вівторок, 9 березня. Тоді, мабуть, уперше в житті він поскаржився на здоров’я — мовляв, лихоманить. А у четвер, 12 березня, над селом уже витала жахлива звістка: Юрія не стало. Люди, плачучи, стиха переповідали одне одному, що він упав серед побратимів, підкошений хворобою.
В останню дорогу від рідного порога героя проводжали всім миром.
— Моє горе, як могли, втамовували люди, — просила Галина Данилюк через газету подякувати за кожне співчутливе слово, за матеріальну підтримку всім, хто був із нею поруч у цій біді.
Дивлячись на дім, який залишився без господаря, Надія Маселко вмовила Галину купити нову оселю за кошти, пожертвувані знайомими й незнайомими та виділені державою 600 тисяч гривень. Вибирали будинок також разом. Для дітей. Бо для Галини невимовно болючими були ці оглядини. А діти як діти. До своєї нової світлиці першими впустили пухнастих улюбленців Кутіку і Барака. Чотирнадцятирічний Максим і дев’ятирічний Мишко все перепитували один одного, як би розставив меблі тато.
— У найближчих селах, напевно, немає такого обійстя, де не було б змайстрованих Юрієм лавчини чи дверей, стола чи стільця. І в цьому домі він робив столярку — відчуваю його золоті руки, — з болем говорить 36–річна вдова.
У ці дні Галина, Максимко і Михайлик Данилюки вже переселилися в новий дім. Перевезтися допомогли турботливі родичі й односельчани Віта і Анатолій Пізгори, брати Юрія, Катя Семенюк, Лариса і Сергій Котови. Новий будинок великий, світлий, з усіма зручностями, але… Найдорожчі скарби світу не зможуть замінити кохання, мамину ніжність і батьківську любов, які сьогодні продовжує відбирати назавжди війна. Не лише в цієї сім’ї…

На фото: Галина, Максим і Михайло Данилюки у новому будинку в Перемилі.
Фото Лесі ВЛАШИНЕЦЬ.