Напередодні нинішнього свята ми вирішили поцікавитися у перехожих на проспекті Волі в обласному центрі, з яким настроєм вони зустрічають Першотравень і чи вважають цей день святом?..
Сьогоднішня молодь у переважній більшості вже не знає про першовитоки свята, яке в сучасних календарях означене червоною фарбою й іменується як День міжнародної солідарності трудящих. Тому нагадаємо, що рішення про щорічне проведення демонстрацій першого травня було прийняте в липні 1889 року на першому (Паризькому) конгресі Інтернаціоналу в пам’ять героїчного виступу робітників Чикаго 1.V. 1886 року. Напередодні нинішнього свята ми вирішили поцікавитися у перехожих на проспекті Волі в обласному центрі, з яким настроєм вони зустрічають Першотравень і чи вважають цей день святом?
Микола НЕТИЧУК, підполковник запасу, учасник бойових дій у Чехословаччині, В’єтнамі: — Для мене це, безумовно, свято. Але настрій трохи пригнічений у зв’язку із загибеллю двох українських миротворців у Іраку. Мені, як колишньому військовослужбовцю, якому довелося нести службу у Монголії, Польщі, Чехословаччині, В’єтнамі, це особливо болить. Населення тих країн розуміло ті завдання, які ми виконували, і ставилося до нас із повагою, відкрито. Тепер же, на мій погляд, ситуація дещо інша. Як бачимо, наші хлопці не здобувають слави ні собі, ні Україні... Не раз випадало зустрічати Першотравень не вдома, а за кордоном. Як правило, святкували у себе в частині, але бувало, що місцева влада запрошувала на спеціально організовані з цієї нагоди прийоми, зустрічі. Ну, а нинішнє свято проведу в колі сім’ї, обов’язково зустрінуся з друзями-однополчанами, які мешкають в Луцьку. Ми зустрічаємося у нашому військовому містечку, що в районі вулиці Червоного Хреста. За час нашої служби ми зробили там прекрасне, впорядковане, із чудовими спортмайданчиками містечко. До речі, за двадцять років ніхто із особового складу полку під час служби не загинув, у нас не було «дідівщини». Тепер же, на жаль, там усе розграбоване, знищене. Ірина ЯРОЩУК, студентка ІІ курсу факультету романо-германської філології Волинського державного університету ім. Лесі Українки: — Я вважаю, що це не свято, або, скажемо так, свято не нашого покоління. Багато вихідних, мабуть, тішить тих, кому треба садити картоплю, а у мене особисто, та й у інших студентів настрій не дуже гарний, бо вихідні доведеться відробляти за рахунок збільшення кількості пар. Мої ровесники вже не знають, чому саме цей день вважається святковим, вони не ходили на паради й демонстрації і не розуміють того пафосу, з яким зустрічають перше травня деякі представники старшого покоління. Віктор ТИМОЩУК, викладач кафедри математики Луцького державного технічного університету: — Для мене це свято, до якого ми звикли з молодих років. І хоч інколи були невдоволені обов’язковістю присутності на першотравневій демонстрації, все ж святковість оволодівала нами, відчувалася якась піднесеність. Тож у душі таки щось лишилося з тих часів. То — наше минуле, а його не викинеш, так просто не перекреслиш. Отже, і перед нинішнім святом настрій весняний, тим паче, що така гарна погода цьому сприяє. Сади цвітуть, перші квіти — це не тільки для поетів натхнення, а й для математиків. Тож вільний час використаю для роботи над дисертацією. Ну й не без того, щоб десь на природу виїхати, зустрітися з друзями. Добре, що вихідних багато. Віра КОПП, продавець книжкового кіоску: — Це не свято, і мені дивно, що пройшло стільки часу, вже нема тої країни, а нас усе ще примушують жити за її законами. Пригадую, коли я була студенткою, як ходили зі списками, з-під палки заставляли йти на демонстрацію, у той час, як переважній більшості студентства хотілося поїхати додому. Родом я із села Кульчин, що в Ківерцівському районі, виросла у релігійній сім’ї. І мене завжди ображало, як на перший день Пасхи нас, школярів, змушували йти з відрами перебирати колгоспну картоплю. У свята повинні бути духовні корені, традиції, такі, які має наш народ на Великдень. І система, яка намагалася підірвати ці духовні корені, була приречена. Це — як дерево без коріння, обов’язково колись впаде. В Західному регіоні в силу історичних обставин духовні корені, традиції виявилися міцнішими, тут є Україна. Чого не скажеш про Схід. Якийсь час мені довелося працювати у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Боляче вразило, що там не тільки не знають, не користуються українською мовою, а й не мають в тому потреби, зневажають її. Звісно, на побутовому рівні добре, що багато вільного часу, люди впораються з городами. Але, мабуть, жодна країна у світі не дозволяє собі такої розкоші, щоб переносити вихідні на робочі дні. Ну, випало свято на суботу й неділю, хто вважає за потрібне — буде святкувати, але ж мусить бути ще й здоровий глузд. Розмовляла Валентина ШТИНЬКО.
