У далекому дитинстві недуга пригальмувала ріст Анатолія Витрищука з Іванич, але не змогла стримати його творчого зростання...
У далекому дитинстві недуга пригальмувала ріст Анатолія Витрищука з Іванич, але не змогла стримати його творчого зростання. Він не скорився долі і підходить до свого золотого ювілею, який відзначатиме 3 травня, знаним художником і фотомайстром.
КРУТИМИ СХІДЦЯМИ ДО СПРАВЖНЬОЇ КРАСИ Весняним веселковим різнобарв’ям зачарував квітник біля будинку в Іваничах. Мимоволі на мить зупинилась, а назустріч, ніби з казки, вийшов маленький чоловік: — Це не “моє”, а мамина сфера,— пояснив і люб’язно запросив до оселі. Відразу вловлюю запальні вогники в його очах і неабияку енергійність у рухах. Якби не маленький зріст, ніколи б не подумала, що людина з такою величезною життєвою енергією — інвалід. Анатолія Витрищука знають читачі нашої газети як автора прекрасних фото та малюнків, які з хобі перетворились у його стихію, стали сенсом життя. Анатолій спритно піднімається крутими східцями у свою “творчу лабораторію” на другий поверх. І ось ми вже роздивляємося випалені на дереві іконки, пейзажі. — Це моє друге захоплення, яким зайнявся пізніше,— зауважує майстер. — А спочатку захопився фотографією, до чого прикипів усією душею ще з дитячих літ. Перші карточки Анатолій зробив школярем ще в 1968 році найпростішою “Сменою-6”. Радощам не було меж. Навчителем у тій справі став для нього добрий знайомий Микола Кавуза, який приїхав з Москви і сфотографував Толю... Через хворобу, яка почала прогресувати у три роки, хлопчина у школу в селищі Іваничі, куди батьки переїхали 1959 року, пішов пізніше. Доти мешкали на мальовничому хуторі між селами Бубнів та Коритниця Локачинського району. Анатолій зростав дитям природи, бо тільки став на ноги, топтав стежку до лісу, біля якого прадід Іван мав два гектари землі, велику пасіку, садок. Любов до земної краси запала у дитяче серце на все життя, даючи перші паростки у ранній юності і великі сходи — у зрілому віці. — Основна тематика моїх фотознімків — рідні краєвиди, картинки природи,— коментує Анатолій свої роботи, які зберігаються у численних альбомах. Ось їжачок, згорнувшись калачиком, солодко спить у сріблястій травичці; бджілка-трудівниця спрагло п’є нектар на суцвітті каштана; білочка, яка причаїлась на гілці дерева, здається, позує фотографу. Що не фото, то відкриття чарівного довколишнього світу. Вловлюючи професійний почерк на фотографіях — світло, тінь, напівтінь, які створюють ефект ніжності і правдивості, запитую, звідки це у майстра. — Закінчив факультет фотомистецтва Московського заочного університету мистецтв, а шліфувались теоретичні знання, вироблялись практичні навики з роками, коли доводилось робити не десятки — сотні фото,— каже Анатолій. — Мав тоді і більшу матеріальну можливість, бо шість років пропрацював старшим обліковцем машинолічильного бюро місцевого цукрового заводу. А потім погіршилось здоров’я, лікарі призначили довічну інвалідність. Настали часи перебудови, у які, як пригадує з гіркотою Анатолій, деколи не було за що хліба купити. Але фотографувати хотілось завжди, незважаючи на скруту, на мізерну пенсію свою і мами. Дух підтримували журнал “Рідна природа”, обласна, районна газети, які охоче публікували роботи, надихаючи на нові творчі пошуки. На щастя, мав уже надійний фотоапарат “Зеніт”, якого придбав ще в 1977 році за 250 радянських рублів. ЗА СЮЖЕТАМИ – НА ТРИКОЛІСНІЙ ’ДЕСНІ’ Тепер для Анатолія Витрищука велика цінність — фотоплівка. Береже її і використовує дуже ощадливо. Тому дуже зрадів, коли йому землячка Марія Тарасіч піднесла справжній сюрприз, подарувавши в додачу до своєї книжечки поезій кольорову фотоплівку “Кодак”. Уже розрахував наперед, які знімки зробить. — Пік моєї творчості,— розповідає Анатолій,— припав на ті роки, коли мав багато друзів, з якими часто виїжджали на природу. Тепер вони постаріли, у кожного сім’я, якісь клопоти і проблеми... Коли настав, так би мовити, застій у творчих пошуках Анатолія, йому наснився дивний сон. Із перламутрової хмарини випливає старий дідусь з білосніжним волоссям і звертається до нього: “Толику, якщо хочеш жити — купуй велосипед”. Переповів сон тепер уже покійному батькові, а він і мовив: раз так — то будемо шукати. Невдовзі на триколісній “Десні” міг виїжджати на немалі відстані, робити замальовки, знімати сюжети. У непогожі дні, аби заповнити час чимось корисним, почав випалювати на дереві. На фанерну дощечку наносив олійними фарбами малюнок, потім випалював і покривав спеціальним кедровим лаком. Коли не стало фанери, почав малювати тушшю. Велика колекція створених Анатолієм малюнків — робота не одного дня. — Вона мене не втомлює,— каже фотомайстер і художник. — Навпаки — піднімає настрій, допомагає жити. Треба було бачити, скільки радості і гордості було в очах Анатолія, коли він тримав у руках нещодавно отриманий лист з редакції журналу “Рідна природа”, у якому запрошують давнього автора до нової співпраці. МРІЯ ПРО ПЕРСОНАЛЬНУ ВИСТАВКУ Ще одне хобі цього невтомного чоловіка — город. Обробляють з мамою дев’ять соток, які можна було б взяти за зразок хазяйновитості. — Якось мене односельці запитували: “Якими гербіцидами ти обробляєш свою грядку, що на ній жодної зілинки?”— пригадує Анатолій і сміється. — Я їх розчарував: “Кілька разів на колінах проповзаю рядками туди і назад — ото й уся хімія”. Щоправда, і з технікою, і з органічними добривами допомагає місцеве господарство “Вільна Україна”. Не відмовляють у підтримці і в державній районній адміністрації. — Мені навіть позаздрили,— з нотками гумору переповідає Анатолій,— що голова райдержадміністрації Анатолій Стаднік завжди зі мною персонально вітається за руку. А я віджартовуюсь: “Якби ви були в Іваничах найменші ростом, то б і з вами здоровкався”. А вже цілком серйозно розповів, що на нього навіть скарги писали у податкову: мовляв, займається заробітчанством. Хоч насправді за своє життя не продав жодної (!) своєї роботи. Цьому чоловікові нудьгувати ніколи, як і нарікати на свою долю. Як не дивно, але він жодного разу не обмовився про свою хворобу, про те, що йому складно жити. Навпаки — уникав розмови на цю тему. І після кількох годин спілкування я зрозуміла чому. Незважаючи на свій поважний вік, Анатолій Витрищук повен задумів і планів. І життя бачить переважно у світлих тонах. Перше — відзняти на кольорову фотоплівку нічні сюжети. І друге — оформити персональну виставку, де б роботами талановитого земляка могли б помилуватись й іваничівці, і гості селища. Тим, хто мав би бажання допомогти фотоматеріалами Анатолію Витрищуку, повідомляємо телефон (272) 2-42-61. Алла ЛІСОВА.
