«ПОНЯТТЯ ОФІЦЕРСЬКОЇ ЧЕСТІ ВБИРАВ У СЕБЕ ЗМАЛЕЧКУ»

– Не знаю, правильно це чи ні, але не люблю надмірного пафосу в розмовах на такі теми. І не буду, очевидно, оригінальним, коли скажу, що насамперед справжніми авторитетами для мене були і є батьки, – розповідає заступник голови Національної поліції, наймолодший почесний громадянин Луцька нині 29-річний Олександр Фацевич (на фото)

Ольга БУЛКОВСЬКА

– Я виріс у родині військових. Тато – офіцер, мама теж проходила службу за контрактом. Тому найперше було виховання не на словах, а особистим прикладом. Власне, тому щодо себе завжди хочу, аби критерієм оцінки були мої вчинки. Говорити можна багато. Але чи варто, коли потрібно просто діяти?
Отож я з дитинства бачив армійський колектив та справжні стосунки в ньому: і ставлення до оточуючих та до роботи, і порядність, і чесність, і вміння дотримуватися слова. Якщо так можна сказати, то поняття офіцерської честі я вбирав у себе змалечку. Мріяв стати офіцером з великої літери, як мене вчив батько. Зараз розумію, що то було таке поєднання і звичайного виховання в сім’ї, і самовдосконалення через спостереження за реальними вчинками дорослих у повсякденному житті.
А ще від батька засвоїв, що в офіцера має бути особливе ставлення до солдатів. Він мусить про них дбати. І особистим прикладом тримати дисципліну, демонструючи власну порядність та чесність. Це дуже допомагає зараз: я до підлеглих ставлюся так, як хочу, щоб вони до мене ставилися; вимагаю тільки те, що готовий зробити сам.
Щодо впливу педагогів на моє формування як особистості, то найперше скажу, що через фах батьків і часті переїзди я змінив багато шкіл. Тому свідомо не хочу називати імен-прізвищ – щоб, можливо, випадково не образити тих, кого не пригадаю. Але знову ж таки із вдячністю пригадую і справді хороших учителів, і своїх офіцерів-вихователів. Закладене ними впливає на мою сьогоднішню роботу. Та й зараз я все ще вчуся та беру приклад з інших людей, тим самим змінюючись і формуючись щодня. Адже то безперервний процес, а не так: раз – і все, готовий.
У Національній поліції я служу ще дуже невеликий термін. А рішення доводиться приймати складні, іноді – неоднозначні. І хоч відповідальності не лякаюся, однак для того, щоб усе вийшло якнайкраще, дослухаюся до порад глави Нацполіції, міністра МВС та старших офіцерів, що мають значно більше досвіду. Беру до уваги їхні настанови. І не маю якихось засторог, радитися чи ні. Бо для того, щоб була виконана робота, нижча ланка має довіряти керівництву.
Отож виділити когось одного-двох я не можу. У моєму житті багато достойних людей, які так чи інакше допомогли мені стати таким, яким я є сьогодні. Тож сподіваюся на розуміння підлеглих і буду й надалі з честю служити Батьківщині.