То було моє четверте Різдво без Вас, баб… Нещадний відлік часу збільшує кількість років БЕЗ...
Багато кому, хто допоміг нам стати на ноги, хто дав безцінні уроки, хто підтримав у найскрутнішу хвилину, ми ще не сказали СПАСИБІ. Тож від сьогоднішнього дня поновлюємо рубрику — «Людино, дякую Тобі!» і чекаємо на ваші листи з фотокартками — найкращі будуть опубліковані на сторінках «Волині-нової». Знайте, щире ДЯКУЮ не запізниться і через роки
То було моє четверте Різдво без Вас, баб… Нещадний відлік часу збільшує кількість років БЕЗ
Наталка МУРАХЕВИЧ
Я проїжджаю повз Вашу хату — взимку порожню. Вона дивиться на мене чорними вікнами. А я звикла, що там світиться. Що можна постукати — і мені відчинять. І я зігріюся коло теплої грубки… Ви народилися у Святвечір далекого 1923, не давши своїй матері й скуштувати святкової вечері. Прабаба Ганна встигла лиш зготувати її та всадити в піч бляхи з пирогами… Вас нарекли Анастасією, а називали Тунею. І я, «Туніна внука», чомусь здивувалася, дізнавшись, що те наймення — скорочене від Настуні… У тих, хто народжується на Різдво, кажуть, важка доля. Нелегка ж, баб? Війна. Повоєння. І ще скільки всього випало на Ваших 90 — змін, зламів, випробувань… …Авжеж, не поле перейти. Якби в мене спитали про те слово, яким би я визначила Вас — одне–єдине — я б відповіла: «Любов». Ви любили життя і людей. І в своїй якійсь справжній житейській мудрості — ніколи нікого не судили. У важкі часи ділилися з голодними останньою картоплиною, а в часи щедрі — щедро приймали гостей. Різдвяний стіл — завжди багатий, бо ж Ви — господиня. «Їж, дитино, бо настає потім такий час, що і захочеш — а не зможеш, а тут же є чого з’їсти…» І навіть випадковий гість ніколи не вийшов з Вашої хати голодним. «Знаєш, і свиня повинна мати щастя», — казали Ви, тішачись величезними свинтусами, які мали щастя стояти у Вашому хліві. Ну і корова. Кури. І всяка дрібнота. І півень — обов’язково яскравий, з купчастим гребенем… Усе це були аргументи на користь того «господиня». Усе воно крутилося навколо Вас — як навколо Сонця. Ви любили поля. Земля родила Вам щедро. Від Вашої праці розвивалося всяке зело, відповідаючи на ту любов. А скільки Ви відспівали весіль… І чогось мені не старчило розуму записати від Вас жодної пісні. Мабуть, я не вірила в смерть… Я лиш слухала Ваші розповіді про життя й про любов. І знаю тепер, що «й у війну люди любили». Ви завжди молилися за всіх нас. Ми і зараз відчуваємо Ваше заступництво… Ви знали відповіді на всі мої запитання, яких я не наважувалася ставити. Ви мені ті відповіді просто — давали. Мабуть, це теж — мудрість. Ви завжди питали: «Ну як ти живеш?» А так і живу, баб. Коли просто, коли ускладнюю. Намагаюся нікого не судити. Намагаюся любити життя і людей… А приходжу рідко, так… Та на Різдво прийду. І колись, коли і я, може, стану господинею, я ще маю навчитися пекти ті «бліни з рибою», які готував щороку на Різдво Ваш батько, а мій прадід Трохим. Спочивайте з Богом. Там, де праведні спочивають… Христос рождається!
ПІСЛЯМОВА ...14 листопада 2013 року ми надрукували оповідання Бруно Ферреро «Шляхетне дерево» (http://www.volyn.com.ua/ index.php?rub=6&article=0&arch=1604) і звернулися до читачів із проханням написати про тих Високих Людей (у тексті — Шляхетних Дерев), які допомогли нам стати такими, якими ми є. Коли це оголошували, то не знали, що за якихось два тижні країну охоплять бурхливі події — побиття студентів Євромайдану, Революція гідності, війна на Сході України, економічна криза. Вони й відтермінували нашу рубрику. Втім, щоразу отримуючи від вас листи, вкотре переконувались, що вона необхідна. Адже багато кому, хто допоміг нам стати на ноги, хто дав безцінні уроки, хто підтримав у найскрутнішу хвилину, ми ще не сказали СПАСИБІ. Тож від сьогоднішнього дня поновлюємо рубрику — «Людино, дякую Тобі!» і чекаємо на ваші листи з фотокартками — найкращі будуть опубліковані на сторінках «Волині-нової». Знайте, щире ДЯКУЮ не запізниться і через роки.
