Майже піввіку Різдво Христове я зустрічаю у колі найближчих людей у прибузькому селі Млинище Іваничівського району. Було кілька винятків, коли саме в ці дні життя закинуло в чужі міста, про що не раз пошкодувала. Адже відчути справжню глибинно–містичну суть цього першого празника можна тільки там, де ще збереглися залишки прапрадівських традицій, де свята вечеря розпочинається із стукоту в двері наймолодшого члена родини, який «приносить щастя–здоров’я і сіна під кутю», де під час Всеношної майже в усіх сільських дворах горить світло, а рано–вранці до господарів по черзі просяться колядники...
Алла ЛІСОВА, редактор відділу економіки газети «Волинь–нова»
Майже піввіку Різдво Христове я зустрічаю у колі найближчих людей у прибузькому селі Млинище Іваничівського району. Було кілька винятків, коли саме в ці дні життя закинуло в чужі міста, про що не раз пошкодувала. Адже відчути справжню глибинно–містичну суть цього першого празника можна тільки там, де ще збереглися залишки прапрадівських традицій, де свята вечеря розпочинається із стукоту в двері наймолодшого члена родини, який «приносить щастя–здоров’я і сіна під кутю», де під час Всеношної майже в усіх сільських дворах горить світло, а рано–вранці до господарів по черзі просяться колядники
Хоча без цих зовнішніх атрибутів свято не свято, хочеться сказати про інше. Більш як дві тисячі років минуло від того знакового для всього людства дня, коли народився Син Божий. Різдво Христове — це не просто народження Ісуса Христа як людини, це прихід у світ Сина Божого, самого Творця, який з любові до нас віддав свого сина в жертву. Людство, на жаль, за більш як два тисячоліття не змогло збагнути найголовнішої істини, що Різдво — це початок нашого спасіння, не зуміло осягнути, що Бог живий є серед нас, і не навчилося цього цінувати. У ці дні пригадалася наша редакційна паломницька поїздка в одну з найбільших подільських святинь — Зарваницький всесвітній Маріїнський відпустовий центр. Такого духовного піднесення, яке охоплює після його відвідин, давно не переживала. А скільки трепету й непередаваного хвилювання викликала зустріч із чудотворною іконою Божої Матері Зарваницької, яка приходить на поміч у різних складних життєвих ситуаціях! Свідчення цьому — численні дорогоцінні прикраси, яких у жодному з храмів не доводилося бачити не лише мені. Недаремно літня міжнародна проща до цього чудотворного куточка Західної України збирає близько мільйона(!) паломників не лише з різних областей нашої країни, а й із-за кордону, навіть із Японії. І наскільки дивно було бачити реакцію багатьох знайомих, які про Зарваницю з її чудотворною іконою і цілющим джерелом, де з’являлася Божа Матір, від мене почули… вперше. Як і про невеличке село Страдч поблизу Львова, яке поряд із Єрусалимом і Римом належить до найцінніших місць, де проводиться повне відпущення гріхів. А ми не знаємо. Ми багато чого не знаємо… Та що там оглядини святих місць! У ніч перед Різдвом Христовим на жодному з українських каналів, окрім ЗІКу, не можна було подивитися не те що служби Божої, а й навіть якоїсь пізнавальної передачі про життя Ісуса Христа, святих Божих угодників, наші національні святині. Й, зізнаюся, не зовсім приємно було в цю різдвяну ніч бачити серед глядачів у залі, яких смішив «95-й квартал», обличчя наших відомих політиків із дружинами. Натомість на 1-му російському, який добре «тягне» навіть у селах, у стінах храму Христа Спасителя в білокам’яній у «святості» схиляв голову Путін, натхненно слухаючи проповідь патріарха Московського і всія Русі Кирила. Ось вам і вся «азбука», якої не хочуть зрозуміти «грошові мішки», які є нині власниками телеканалів. Знаючи про тісний зв’язок культури з релігією, вони воліють показувати іноземні бойовики, розпусні «мильні» серіали, детективні і потойбічні історії — лиш не те, що спонукало б людину до духовного очищення в такі благословенні дні. Це не меценати минулих століть, як, наприклад, брати Терещенки, котрі власні кошти вкладали в будівництво і розвиток музеїв, консерваторій та храмів, підтримували видавничу справу, лікувальні заклади… «Не той тепер Миргород», не ті благодійники… Хоч як прикро, але напрошується висновок, що влада, яка складається саме з таких, не зацікавлена в духовному розвитку своїх громадян, боїться духовно просвітленої людини, яка ніколи не забуватиме про «око згори», яка замислюватиметься над власними вчинками й здатна буде оцінювати дії інших. Тому нам нічого не залишається, як, за словами одного мудрого священика, рятуватися самим, завжди пам’ятаючи, що земний шлях людини — це не кінець. Ісус Христос про це постійно нагадує своїм народженням.
