Чим переймався і з чого дивувався впродовж останнього часу редактор відділу інформації, діяльності влади та місцевого самоврядування Кость ГАРБАРЧУК...
Чим переймався і з чого дивувався впродовж останнього часу редактор відділу інформації, діяльності влади та місцевого самоврядування Кость ГАРБАРЧУК
…ДІДОВИМ ОРДЕНОМ — ЗА ЕВАКУАЦІЮ КОРІВ У дні Різдва нарешті записав спогади тещі про її батька — діда моєї дружини, Степана Саковича Мазура. Минуло вже 50 літ від дня його смерті, й скоро не залишиться людей, які його пам’ятають. А колись у селі Хмелівка Тетіївського району Київської області, де він працював колгоспним ветеринаром, його знали за прізвиськом Чесна Правда. Мене вразив один епізод із життя діда, який може стати сюжетом для фільму про евакуацію та людську порядність у часи лихоліття. …Коли розпочалася війна й німецькі дивізії наближалися до Києва, 28-річному колгоспному ветеринарному лікарю довірили особливо важливе завдання — перегнати в тил, у Казахстан, 300 голів племінних корів. Начальство в паніці повтікало, а Степан Мазур посадив на підводу молоду дружину Ніну, двох маленьких доньок і вирушив у неблизьку дорогу. Разом із ними відрядили кількох пастухів — це на три сотні худоби. Дорогою зупинились в якомусь селі й просили місцевих жінок видоїти цих породистих корів, щоб не пропало молоко. Найстрашнішою стала переправа на лівий берег Дніпра під німецькими бомбами. У Степана Мазура був якийсь особливий спецпропуск, бо їхню череду пропустили без черги. Так дісталися своїм ходом аж до Воронежа й зберегли стадо, хоч їм на п’яти наступали німецькі танкові колони. Видно, справді цінною була та племінна худоба, бо на залізничній станції їм одразу виділили цілий товарняк, тож далі вже добиралися поїздом. Дорогою, яка тривала кілька тижнів, дочки плакали й просили їсти, та й пастухи вмовляли: «Степане, заріжмо одну корову, нагодуй дітей та жінку, бо вже пухнуть від голоду, адже навколо війна й люди гинуть, хто там ту худобу рахуватиме». А він мовчав, зціпивши зуби. То ті мужики так на нього й казали: «Ото Мазур — ЧЕСНА ПРАВДА, ні грама собі не візьме колгоспного добра!» Так це прізвисько й вчепилося до діда Степана, який здав усе стадо практично неушкодженим. Всю війну він як кваліфікований фахівець із вищою освітою мав бронь і працював за своєю спеціальністю. У казахських степах українському ветеринару, окрім корів та коней, доводилося лікувати й верблюдів. А вже після нацистської окупації України дід Степан із сім’єю повернувся додому, ще й стадо племінне пригнав у колгосп із приплодом. За цей, без сумніву, подвиг, він отримав орден Трудового Червоного Прапора… Степан Мазур не дожив три тижні до 53-х літ. Помер від інфаркту, серце не витримало напруги від виснажливої та клопіткої роботи ветеринарного лікаря, який тоді відповідав за поголів’я худоби в кількох колгоспах на Вінниччині… Але залишилися нащадки, а найголовніше — його ЧЕСНА ПРАВДА — духовний заповіт для майбутніх поколінь: завжди, за будь-яких обставин, бути порядною людиною.
…ДИВОВИЖНИМ ЖИТТЯМ БЕЗ ТЕЛЕВІЗОРА Ще наприкінці листопада минулого року буря пошкодила антену й мій телевізор перестав показувати. Я й раніше не надто страждав без «зомбі-ящика» та майже не витрачав часу на перегляд того інформаційного мотлоху, який нам пропонують. А тепер можу впевнено заявити: як добре жити без щогодинних випусків новин та примітивних ток-шоу з одними й тими ж «акторами». Щоб бути в курсі подій, достатньо перечитати інформаційну стрічку в інтернеті. А для душі є відбірні фільми, які донька записала на флешку. Серед них у свята всією сім’єю дивилися класику американського кіно — «Це дивовижне життя». Мій студентський друг, який п’ять років прожив у США, повернувшись, розповідав, що там напередодні Різдва на багатьох каналах показують цей фільм. Зворушлива історія про вічні цінності, яку зняв режисер Френк Капра ще у 1946 році. Головний герой Джордж Бейлі, люблячий чоловік та батько чотирьох дітей, внаслідок збігу обставин, через борг перед місцевим банкіром вирішує стрибнути з мосту й покінчити життя самогубством. Але його зупиняє ангел-охоронець. Джордж отримує казкову можливість побачити, яким би було містечко без нього та його добрих справ. Він переконується, наскільки доля кожної людини переплітається й впливає на життя інших. Якщо хтось іде, то залишається величезна діра та порожнеча. Фільм викликає роздуми й змушує замислитися: а який ми залишаємо слід на землі й на скількох людей впливають наші вчинки? Чи варто іноді перейматися дурницями й витрачати сили на дрібниці? А найважливіша думка така: коли в тебе є справжні друзі, то ти вже чимало досяг у своєму житті. Чарівна казка про віру в людей наповнює душу радістю та оптимізмом. Тому, коли вам буде сумно, подивіться цей фільм, він нині доступний у якісному українському перекладі. Адже життя дивовижне, а особливо — без телевізора…
…ТОПОЛЯМИ, ЯКІ ПАМ’ЯТАЛИ ДИТИНСТВО Нещодавно проходив вулицею Ковельською в Ківерцях і побачив пеньки від тополь, під якими минуло моє шкільне дитинство. Якось після чергового бурелому їх зрізали. Але в пам’яті вони збереглися назавжди… На літніх канікулах ми з друзями під деревами зробили лавки й столик. Саме тут була наша дитяча резиденція, яку зараз називають модним словом «тусовка». Коли я виходив гуляти, то казав мамі: «Йду на лавочку». Але ми не просто там протирали штани. Між двома тополями закріпили трубу — це був наш турнік. На цьому саморобному спортивному снаряді всі дружно вчилися виконувати найрізноманітніші гімнастичні вправи. Ще й змагання між собою влаштовували. Були такі сміливці, які навіть крутили «сонце». А скільки неймовірних історій та побрехеньок чули старі дерева! Це була просвітницька місія нашої «лавочки». Дитячі та наївні страшилки, розповіді про мандри в дивовижні краї, вичитані з книжок. Ми підростали — змінювалися й теми. Чимало байок довелося вислухати про сексуальні «подвиги» старших хлопців. Тоді, в 70-ті, в моді були міні-спідниці, й кожна дівчина, яка проходила повз нашу компанію, отримувала свою оцінку за якоюсь особливою шкалою. Це все чули тополі, але вони стояли мовчки й ніколи навіть не почервоніли. Пам’ятали ці дерева й справжні хлопчачі битви за місце під сонцем. У центрі нашого містечка колись поряд були розташовані три абсолютно різні за своїм призначенням установи: райком партії з традиційним монументом Леніну (вже після Помаранчевої революції на тому ж місці встановили пам’ятник Тарасові Шевченку), міська лазня та завод, який випускав яскраво-зеленого кольору кахлі для грубок та страшенно димів. Десь в середині 70-х підприємство закрили. Місцеві жартівники відразу пояснили причину: дим із заводської печі заважає «рідній комуністичній партії» піклуватися про «благо народу». Обладнання демонтували й вивезли, а чимала будівля, на превелику радість навколишньої дітвори, залишилася в нашому повному розпорядженні. Тільки її довелося відстоювати від зазіхань пацанів із сусідніх вулиць. Оскільки нас, завсідників «лавочки», було багато, кахлевий завод дружно взяли штурмом й влаштували там партизанський штаб. Грали у війну зі справжніми допитами полонених «німців». Вони, в свою чергу, «катували» й «вішали» піонерів-героїв. Гра тривала до тих пір, аж поки «партизан» не починав плакати. Якось ми перейшли межу — і нашому міцному, але впертому другові скрутили руку й медикам довелося накладати гіпс. Він гордо сидів з пов’язкою під тополями і хвалився: «А пароль я так і не видав…» Раніше мені здавалося, що ці дерева завжди були однаковими. Але вони тихенько росли, а разом із ними й ми. А тепер від німих свідків тих безтурботних літ залишилися лише пеньки. Від такої картини стало трохи сумно, як тоді, коли в дитинстві дізнався, що Діда Мороза насправді не існує...
