Після того, як історія луцького «мауглі» набула всеукраїнського розголосу, керівництво жеку №11, де він працює, взялося вирішувати його проблеми...
Після того, як історія луцького «мауглі» набула всеукраїнського розголосу, керівництво жеку №11, де він працює, взялося вирішувати його проблеми...
Євгенія СОМОВА
Тарасові Врублевському 24 роки. За місцем народження він — тернополянин, а лучанином став чотири роки тому. Приїхав у пошуках кращої долі. Хлопець — сирота. Мати відмовилася від нього у трирічному віці. Не прийняла сина й навіть тоді, коли вже став дорослим і знайшов її. «Ти мені не потрібен. Іди, звідки прийшов», — сказала. Але хлопець, добра душа, не тримає зла. Мовляв, мама злякалася діагнозу, який поставили йому відразу ж після народження — у Тараса й досі проблеми із серцем. Але він уже дорослий і намагається дати собі раду сам. Роботу має. От тільки б житло було якесь. Спочатку мав дах над головою. Після закінчення кулінарного училища жив у гуртожитку. А потім — де доведеться, бо після повноліття держава вже не зобов’язана опікуватися сиротою. У Тернополі познайомився із мормонами–місіонерами, став відвідувати зібрання. Їхня релігія виявилася йому близькою, бо в ній бачив любов і турботу до ближнього. Після того, як прийняв хрещення, приїхав до Луцька. Тут пообіцяли забезпечити житлом. Але не так склалося, як гадалося. Довелося його шукати самому. Щоб вижити, влаштувався на роботу в жек № 11. Спершу винаймав квартиру. А коли платити за оренду стало не по кишені, вирішив збудувати житло з матеріалів, які викидали жителі сусідніх будинків, на «нічийній», як вважав, території. Нагледів таку біля мосту, що на вулиці Ківерцівській. У зарослях і збудував халупку. Сподівався пережити у ній зиму, але 15 січня до його «палацу» прийшли працівники жеку, муніципали, поліція, щоб знести тимчасовий прихисток. Зробити це завадили мешканці дільниць, які обслуговує Тарас. Люди поважають хлопця за працьовитість. Кажуть, що так чисто, як він, ніхто не прибирав їхні двори. Шкодують Тараса, дозволяють йому помитися, прийняти душ. Тож коли приїхали комунальники із транспортом, щоб знести його житло, дали знати хлопцеві. — На планерці майстер почала на мене кричати, що я вимагаю до себе особливої уваги, привілеїв, — розповідав Тарас. — Після цього мені стало зле, піднявся тиск і розболілося серце. Жінка з кварталу, який я прибираю, дала мені краплі й таблетки. Тарас обурюється, що комунальники готові були зруйнувати будівлю, де перебували тварини. Хлопець прихистив п’ятеро таких же бездомних, як і сам, котів і пса, підгодовував їх. Житло вдалося відстояти. Та жити у ньому Тарас не зможе і, судячи зі всього, його таки знесуть, бо ж споруджене без необхідних дозволів і дотримання правил техніки безпеки. У жеку бояться за його здоров’я. Мовляв, може отруїтися чадним газом, коли буде користуватися пічкою, яку сам збудував, а відповідати доведеться нам. Тарас вважає, що рідний жек міг допомогти йому із житлом, хоча б поклопотати про отримання кімнати у гуртожитку чи порадити, куди можна звернутися. Але нікого його доля не цікавила, хоча всі знали, що хлопець сирота і в Луцьку не має жодної рідної людини, яка могла б допомогти. Найняти ж квартиру не вистачає грошей. Дивує, що керівництво жеку, дізнавшись про скрутну ситуацію, в якій опинився працівник, причім один із кращих, замість того, щоб допомогти знайти житло, намагається зганьбити Тараса. Мовляв, наробив хлопець шуму, розтрубив на весь світ про свої проблеми, щоб швидше отримати квартиру. Люди добрі, та хлопчина, який виріс в інтернаті, мав на меті зовсім інше. Він думав, як вижити в нинішньому жорстокому світі, рятувався сам як міг. Про який продуманий піар–хід тут може йти мова? Дізнавшись про непросту долю тернопільського сироти, чимало лучан зголосилися допомогти. Наразі його прийняли добрі люди, які не беруть плати за проживання. Але жити за «дякую» тривалий час не можна. Тарас це розуміє і хоче, як то кажуть, розставити крапки над «і», вирішити свою проблему. Нині нею зайнявся і луцький міський голова Микола Романюк. Після зустрічі з Тарасом він дав термінове доручення своєму першому заступнику Тарасу Яковлеву допомогти хлопцеві. — Тарас не перебував на квартирному обліку, як особа, котра потребує житла, — сказав у розмові Тарас Володимирович. — Не має права на житло і як сирота, бо набув цього статусу не в Луцьку. Але як працівника житлово–комунального підприємства його можемо влаштувати в один із гуртожитків чи, як виняток, надати службове житло. Підшукали потрібний варіант. Хочу показати його хлопцеві. Тож, сподіваємося, що Тарас Врублевський таки матиме дах над головою. На фото: У цій халупці Тарас сподівався пережити зиму.
