ВІДБИЛИСЬ ВІД ПУТІНА, ЩОБ… РУСИФІКУВАТИСЬ САМОСТІЙНО?

Чим переймався і з чого дивувався впродовж останнього часу заступник головного редактора газети «Волинь-нова» Василь УЛІЦЬКИЙ...

…ЧОМУ УКРАЇНЦІ І БЕЗ МОСКВИ БУДУЮТЬ РОСІЮ-2
Те, як відбувається декомунізація України і якими хитрими способами її намагаються уникнути — це окрема тема (чого лиш варта спроба депутатів Дніпропетровської міської ради залишити стару назву свого міста, прийнявши рішення назвати його не на честь комуністичного діяча Григорія Петровського, як зараз, а на честь апостола Петра!) Але, на мою думку, декомунізація без одночасної мовної українізації не матиме потрібного ефекту «зшивання» країни. Звісно, мовна проблема вже набила оскому, втомила, «не на часі» і таке інше, але тут страусина позиція знову нічого не дасть. Чому знову? Бо хіба не мовне питання лежить в основі пропаганди «русского мира» та всіляких «новоросій», що зрештою призвело до війни, крові і жертв?
Українізація — це не чиясь забаганка. Це державна потреба, умова виживання країни. Чи, може, у когось є гарантія, що через років 20 мовну карту не розіграють ще раз? Навіщо дітям та онукам залишати граблі, на які ми вже наступили? Подивіться на двомовні і багаті Канаду та Бельгію, які постійно лихоманить навіть при тому, що вони не мають під боком такого агресивного сусіда, як Росія.
Але останнім часом складається враження, що Україна чітко обрала курс на русифікацію. Виходить так, що ми відбились від Путіна, щоб… русифікуватись самостійно. Чи не найбільше цьому сприяє телебачення. Не хотіли бачити російських співаків–шовіністів? І не треба. Наші рідні українські на різноманітних «Огоньках» переспівали російські та радянські пісні не гірше за сусідів! Кажуть, що нарешті після часткової заборони російських серіалів почали масово знімати українські. Але ж українськими їх можна назвати лише тому, що зроблені у Києві, бо більше там нема нічого українського — ні мови, ні стилістики, ні духу, включаючи напівукраїномовного «Останнього москаля». Наші митці ніби беруть участь у змаганні, хто найкраще змавпує російське.
А що мають означати слова Президента про те, що в зоні АТО воює 60 відсотків російськомовних? Натяк на те, що маємо залишити все, як є? Добре, але забезпечте тоді хоча б 40 відсотків україномовного продукту на радіо і телебаченні, які виходять в ефір зі столиці!
…Здавалося б, в умовах російської агресії суспільство і держава дружно, за, так би мовити, взаємною згодою мали б узяти курс на українізацію. Зараз — найкращий для цього час. Це була б сильна відповідь Путіну. Але чому ж так не стається?!

…ЩО СЕЛО НЕ ЗДАЄТЬСЯ
Різдвяні свята зібрали у батьківській хаті багатьох родичів із цілого світу: заробітчан з Італії, учасників АТО з Донбасу, студентів із Польщі, дво- і троюрідних братів–сестер із близького райцентру чи далекого Києва. У яких тільки кутках планети не знайдеш вихідців із мого села Радванці, що на Львівщині! Щонайменше останні сто років його жителі роз’їжджались по світу на всі боки. У порівнянні з 1939 роком населення села зменшилось наполовину. Як і колись, причина банальна — нема роботи. У колгоспні часи люд активно розселявся по всьому колишньому Союзу. А коли не стало колгоспів, то, певно, не залишилося жодної сім’ї, з якої б хтось не був на заробітках.
Колгоспів у їхньому колишньому розумінні, коли потрібно десятки жіночих рук для просапування буряків (ще й вантажили їх вручну — усією сім’єю!), уже не буде ніколи. Вистачить одного комбайна. То невже село приречене остаточно роз’їхатись по світах? Стали міркувати і несподівано побачили, як багато людей намагається обходитись без заробітчанства. Яблука, риба, гречка, мед та яйця — ось продукти, які були на нашому святковому столі і які придбали у місцевого виробника в буквальному розумінні — в рідному селі чи сусідньому! Нове рибне господарство, новий сад, міні–птахофабрика тощо — поряд виявилось чимало прикладів успішного дрібного агропідприємництва. А є ще магазини, бари, меблеві цехи у закинутих фермах. Є трударі, які заробляють на своїй землі самі і дають можливість це робити іншим.
Словом, народ не сидить і не чекає манни небесної, ностальгуючи, як то було добре колись. А активно шукає своє місце під сонцем і знаходить його. Щоправда, жаль, що всупереч обставинам, а не завдяки їм. Ці люди спростовують звинувачення, яке доволі часто звучить, у безініціативності українського селянина, у тому, що він просто чекає на доброго царя. І за такими людьми — майбутнє українського села. Бо раз вони зуміли стати на ноги тепер, то чого їм боятися потім?

…ЯК ЖИТЕЛІВ ДОНБАСУ ВІДДАЛИ КРЕМЛІВСЬКИМ ЗМІ
Наш колега Сергій Наумук, коли повернувся з відрядження із зони АТО, здивовано розповів, що українські бійці поблизу лінії фронту дивляться російське чи сепаратистське телебачення. Зловити сигнал українських телеканалів украй важко. Натомість місцями аж до 20 кілометрів від лінії розмежування вглиб української території можна бачити ворожі телеканали чи чути їхнє радіо.
Вухам своїм не повірив, коли канал «Еспресо» повідомив, що за півтора року російські найманці на окупованих територіях відкрили 48 нових газет і 12 телеканалів. Одразу ж згадалась розмова з луганськими телевізійниками, які разом із сім’ями залишили квартири в окупованому місті і переїхали у звільнений Сєвєродонецьк творити нове місцеве телебачення, якому традиційно населення довіряє найбільше. Починали працювати у напівзакинутих холодних приміщеннях, місяцями по крупинках збираючи необхідне обладнання. Працювали фактично на ентузіазмі. Розповідали, як раділи своїм першим маленьким перемогам, як от телефонному дзвінку з окупованої території у прямий ефір на телевікторину. Хоч, на жаль, це радше виняток, адже якщо на лінії розмежування не всюди є наші ЗМІ, то на окупованих територіях проблеми із прийомом сигналу ще більші.
Інформаційна робота з місцевим населенням — це, звісно, не лише засоби масової інформації, але їхню роль важко переоцінити. Інакше б російські найманці не забороняли українські телеканали та новинні інтернет–сайти. Ясно, що газета чи передавальна телевежа — це не менш дієва зброя, ніж танк чи гармата. Міністр інформаційної політики Юрій Стець стверджував, що саме через це було створено його відомство. Але результати його діяльності мізерні. «Уряд не виділив грошей», — таке вбивче пояснення, чому й досі нема достатньої кількості передавальних веж у зоні АТО, навів голова Державного комітету телебачення та радіомовлення України Олег Наливайко. Мусили просити допомоги у волонтерів, спонсорів та західних країн. 8 передавачів надала Польща, але зуміли встановити лише кілька з них. Цього року ще трьома нібито мають підсобити американці…
Тобто справи із присутністю українських ЗМІ на території Донбасу й досі не вельми оптимістичні. Звісно, людина, яка вовком дивиться у бік Києва, не змінить миттєво своєї думки лише тому, що перегляне українські новини. Але з нею точно буде легше знайти точки дотику, ніж з тією, у якої антена налаштована лише на московські телеканали. У цьому, до речі, переконались і після добрих відгуків про газету «Волинь–нова» із Сєвєродонецька, куди передплатили кілька благодійних примірників. До речі, «Читанка для всіх» від «Волині–нової» — наша зброя — уже вирушила на Схід.