Софію Сачук з села Бужанка Іваничівського району десять скликань підряд односельці обирали депутатом сільської та районної рад
Софію Сачук з села Бужанка Іваничівського району десять скликань підряд односельці обирали депутатом сільської та районної рад Її невеличка, але затишна оселя довкруж обсаджена квітами. Усі кімнати потопають у розкішних вишивках, а з портретів на стінах дивляться Тарас Шевченко та Леся Українка. А сама господиня — маленька, тендітна, з добрим поглядом і привітною посмішкою. Набідувалась за своє життя Софія Іллівна. Першим найстрашнішим спогадом закарбувався у дитячій пам’яті маленької дівчинки початок війни. Глупа ніч. Бабуся будить їх, дітей, бо на вулиці гримить, як перед великою грозою. Насправді це були німецькі літаки, які жахливим гулом сповістили про велику біду. Здригалась земля, і вони, заспані та перелякані, бігли на Янів, де сховались у великому бункері. Потім було повоєнне голодне і холодне дитинство. Батько з поля бою не повернувся. Дифтерія скосила молодшого братика. Залишились вони вдвох з мамою і своєю тугою. Так хотілось вчитися, але не було можливості. Закінчила Софійка чотири класи у рідному селі, потім пішла у Поромівську школу. Але треба було заробляти на кусень хліба. На тому навчання закінчилось. Запам’ятався на все життя той день, коли мама голосила, не побачивши в хліві поросяти, на яке зазіхнули злодії. А в хаті лише дві жмені проса. А тут подвірний обхід уповноваженого і голови сільради: що маєте — давайте. Витрушують останній мішок. Не витримала Софійка, з відчаю кинулась до голови і почала кусати йому руки. Це остудило запал “збирачів”. Змилостивились, залишили в спокої. Рано почала працювати. Стояла біля віярні, руки терпли і ноги мліли, доки хтось змінить. Одні співчували, намагались підсобити, інші із злістю кидали: не дає ради — хай сидить вдома. Клубок підкочувався до горла від таких слів. Ще не мала й сімнадцяти, як стала ланковою буряківничої ланки. До пізньої ночі затримувалась на полі з мамою: кожна мала свою “дзялку”. Все тіло гуло від виснажливої праці. Стало трохи легше, як пішла на ферму. Поставили свинаркою — і так все трудове життя аж до пенсії. Яким воно було — про це найкрасномовніше кажуть десятки грамот, відзнак, нагород, публікацій у газетах, в тому числі і в нашій. — Не для показників ми тоді робили, просто пам’ятали про відповідальність і совість, — пригадує ті часи Софія Іллівна. Доглядала і по триста голів свиноматок і свиней. Це вже потім все автоматизували. А спочатку стояли у черзі до криниці і коромислами носили відра з водою, палили пічку і варили корми. А як вперше підключили водопровід, то від щастя стрибали. Але в усі часи їхні ферми були показовими: чисті, охайні. — А тепер як піду на те місце — серце крається, болить душа так, що хочеться ридати, — виливає свій біль Софія Іллівна. — Що ж це за такі реформи? Замість ферм — одні руїни. Зазнала на своєму шляху ця жінка і гірких втрат. Рано пішла з життя її дочка Галина, підкошена Чорнобилем, згодом помер чоловік. Але ніколи вона не замикалась у собі, жила життям громади, вболівала за кожного. Ця працьовита жінка знаходила сили жити для сім’ї, для людей. При ній виросла і виховувалась внучка Світлана, яка зараз захищає дисертацію і створила вже свою сім’ю. Десять скликань підряд односельчани обирали Софію Іллівну депутатом районної та сільської рад. Напевно, проголосували б за неї і зараз, але жінка відмовляється. Бо вже сили не ті, каже. Хоча і без депутатства двері її оселі не зачиняються. “Ця жінка — наша порадниця в усьому”,— каже про Софію Іллівну сільський голова Сергій Тимощук. Похоронила нещодавно дев’яностодворічну маму, яка до останнього дня допомагала їй і підтримувала. На вихідні чекає сина, невістку та онуків, які мешкають у Нововолинську. Але навіть маючи немалу господарку, Софія Іллівна знаходить час, аби написати до районної та обласної газет, скласти до якогось ювілею віршовані рядки. Знає напам’ять майже третину “Кобзаря”. За своє трудове життя при виході на пенсію отримала звання “Почесний колгоспник”. І для морального задоволення воно щось важило. Бо хоча тепер колгоспу нема, але залишилось головне — повага і визнання людей. І сльози радості котились по обличчю колишньої передової в районі свинарки, коли її поріг переступила голова районної ради Катерина Парфенюк, вручила букет гвоздик і вишиту скатертину. Алла ЛІСОВА.
