Подивився якось телефільм Волинського телебачення «Розстріляне гетто», а також телепередачу «Подвійний доказ» на тему: «Українсько-єврейські відносини». І згадалися мені інші події — це розстріляне гетто в нашому селі. А хочеться, щоб молодь знала і пам’ятала про страхіття минулої війни...
Подивився якось телефільм Волинського телебачення «Розстріляне гетто», а також телепередачу «Подвійний доказ» на тему: «Українсько-єврейські відносини». І згадалися мені інші події — це розстріляне гетто в нашому селі. А хочеться, щоб молодь знала і пам’ятала про страхіття минулої війни. Село наше Пульмо — велике. На початку війни його населяли в основному українці. Було з десяток сімей поляків і дванадцять єврейських родин. Серед євреїв були хороші ремісники: кравці, чоботарі та інші. Дехто з них займався торгівлею. Своєю продукцією обмінювалися з хліборобами. В селі всі жили в злагоді. Моїм сусідом була єврейська сім’я Мехаля Померанця. В цій родині було семеро дітей: три хлопці і четверо дівчат. Ці дівчата часто навідувались до нас. Допомагали матері прясти, ткати, знали всю домашню селянську роботу. Почалася війна. Пам’ятаю, як прийшли в село німці. Через тиждень на майдані біля церкви зібралися люди. Перед ними виступив з промовою священик Федір Прибит. Він сказав, що віднині Україна буде незалежною, самостійною державою. Тоді я вперше побачив український жовто-блакитний прапор. Люди раділи. Але ця радість була недовгою. Почались арешти. Німці розстрілювали комуністів, активістів та інших людей. Мені особливо хочеться зупинитися на знищенні єврейського населення в нашому селі. У 1942 році в поміщицькому маєтку біля Пулемецького озера було утворено гетто. Власник цього помістя Філіпович (поляк за походженням) був вбитий ще в 1939 році у вересні совєтами. Дружину і дочку поміщика відпустили за Буг. Отже, в цьому гетто німці зібрали понад 100 осіб. Там розмістили всіх євреїв нашого села і євреїв навколишніх сіл. Всім їм на одяг начепили жовті кружечки. Призначили старосту гетто. Ним став пульмівський єврей Берко. Не дозволялось виходити за межі гетто. За ними наглядали поліцаї наїздами з Шацька. Мешканці гетто голодували. В них не було запасів харчів. По можливості, таємно вони йшли в село і просили їсти. Селяни чим могли ділилися з ними. І ось у червні 1942 року з Шацька прибуло декілька машин з карателями. Оточили гетто і розстріляли всіх його мешканців. Поліцаї пішли по селу і зібрали двадцять чоловік селян з лопатами як похоронну команду. На жаль, з цих людей вже нікого немає в живих. До них звернувся німецький офіцер російською мовою: «Мы собрали вас для того, чтобы похоронить этих паразитов. А может кому из вас их жалко?». Всі мовчали, опустивши голови. — Я спрашиваю, может кому их жалко? — повторив офіцер. У відповідь — мовчання. — Я еще раз спрашиваю, может кому их жалко? — з погрозою третій раз сказав німець. — Нет, не жалко, — відповів один з команди. Прізвища його не називаю, він давно відійшов від нас. — Можливо, він врятував нам життя, — казали потім його товариші по команді. — Вы их не жалейте, — каже каратель, — они, когда судили Иисуса Христа, кричали судье: «Распни его, распни и пусть его кровь упадет на нас и наших детей». Вот и настало это время. Ці деталі мені розповідали деякі учасники похоронної команди. Стріляли кожному в потилицю і всі мертві були тільки в нижній білизні. Це була жахлива картина. Особливо не можна було дивитися без жалю і розпачу на маленьких діток, яких обіймали руки батьків. Там же їх похоронили. Є могила й зараз, тільки недоглянута. Німці і поліцаї виносили з будинків одяг, різні речі і вантажили все це на машини, а потім повезли в бік Шацька. Так було розстріляне ще одне єврейське гетто. Я знав багатьох своїх ровесників з єврейських сімей нашого села. Ходили разом в школу, товаришували, дружили. Дуже їх шкода. Не дай Бог, щоб таке повторилось. Михайло ГВОЗДЕЦЬКИЙ. с. Пульмо Шацького району.
