«Замість справедливості — нарощування кривд?» — над цим сумним висловом Володимира Базилевського посприяв задуматися зимовий холод та бажання зігрітися не надто дорого...
«Замість справедливості — нарощування кривд?» — над цим сумним висловом Володимира Базилевського посприяв задуматися зимовий холод та бажання зігрітися не надто дорого...
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України, лауреат премії у галузі публіцистики ім. Полікарпа Шафети
У черзі до віконечка Ківерцівського газового господарства стоять із платіжками у руках десятки людей. Причина: не можуть розібратися з нинішніми нарахуваннями за користування газом і хочуть повернути право на облік спожитого палива за попереднім зразком. Займаю місце у розхвильованій черзі й собі як «один із членів домогосподарства, на якого відкрито особовий рахунок за місцем реєстрації». Займаю, бо теж не можу збагнути, чому за наявності субсидії (у будинку проживає пенсіонер та одна безробітна особа) маю заплатити за спожите у грудні паливо аж 1850 гривень і чому оплата має здійснюватися наперед (а може, людина до того часу помре)? Нарешті одержую відповідь: «Вам повинні невелику частину сплаченого повернути, бо помилково врахували, що маєте учительські пільги. А їх автоматично зняли з усіх, у кого пенсія перевищує 1700 гривень». Подібну обіцянку про повернення одержали люди, які були у черзі переді мною і за мною, але вже з якоїсь іншої причини. Втім, у кожного з «черговиків» — своя історія, проте всіх хвилює питання: чи візьмуться десь у нашої бідної держави кошти на ці повернення? До того ж не секрет: багато малозабезпечених родин мають такі субсидії, що сума до сплати означається нулем, а досить нерідко виявляється, що держава ще й винна споживачам, і то неабиякі гроші. Держава, що нині перебуває серед таких країн світу за рівнем зубожіння, як Нікарагуа, Судан, Джибуті та Замбія, рівень ВВП на душу населення яких становить близько двох тисяч доларів США, що майже втричі менше, ніж в Алжирі, Анголі, Еквадорі та Македонії, у п’ять разів — ніж у Мексиці, Туреччині, Малайзії, Лівані та майже у десять разів — ніж у Словенії, Чехії та Словаччині (інформація від екс–міністра економіки, академіка Академії наук України Богдана Данилишина). Однак на місцях усе пізнається у ближчому порівнянні, й люди розпитують «щасливчиків», чому країна стала для них боржником? Виявляється, у когось прописані троє внуків, бо батьки — підприємці, і права на субсидії не мають; в інших дорослі діти перебувають на заробітках за кордоном, але значаться у будинкових книгах як постійні мешканці, ще у когось повна хата дорослих безробітних (які до роботи, власне, і не рвуться). Словом, у програші всі, хто не дозволяв собі гайнувати час і ревно трудився на «результат». Виявився він, на жаль, мінусовим. Як відомо, не менш гіркий урок post scriptum одержали працюючі пенсіонери, які влаштовувалися на чверть (а то й менше ставки), бо молода людина на той мінімум не знаходилася. У таких, за горезвісним законом, із пенсії стали відраховувати більше за саму зарплату, отож іншого виходу, окрім звільнення «за бажанням» без бажання не стало. Сушать собі голови й іншими неможливими розгадками колись невтомні в роботі люди поважного віку: «Навіщо ж ми себе завжди так безжалісно обмежували, працюючи на двох роботах — щоб тепер у пенсії дорівнятися до тих, які офіційно працювали всього з десяток літ, але ради них піднімають і піднімають отой мінімальний рівень?» Звісно, про обездолених з різних причин тут не йдеться. Але молоді й здорові — перед вибором: працювати чи ні?
