Учора директору обласної друкарні Дмитру Головенку виповнилося 50 років
Учора директору обласної друкарні Дмитру Головенку виповнилося 50 років
“ЗОРЯНИЙ” ЧАС Ми несподівано почали говорити... про зорі. — Я люблю нічне небо, — зізнався Дмитро Адамович. — Дівчата, втомившись від моїх зоряних лекцій, жартували: «А коли ж будуть практичні заняття?» Він, Дмитро, студент фізмату тодішнього Луцького педінституту (нині ВДУ) захоплювався не земними зірками, а тими, що в небі. Шукав себе у Всесвіті, бо вірив: «Там хтось є, розумно править вічними законами буття. Небо — це дзеркало життя на землі». — Століттями люди споглядали у небо, — говорить мій співрозмовник, — знаходили там свої дороги. Недаремно ж зірки і сузір’я названі людськими іменами. А тому я охоче погодився, коли проректор інституту Валентина Ілляшенко запропонувала піти працювати лектором у планетарій, що розміщався тоді у Хрестовоздвиженській церкві в Луцьку. Своє захоплення передавав учням. Мені пощастило побувати на багатьох виставках, у Зоряному містечку в Москві, поспілкувався з космонавтами. Це, правда, вже було після того, коли викладав фізику і математику у третій і тринадцятій школах Луцька. — «Зіркова хвороба» швидко пройшла? — Планетарій почав занепадати. Досі болить серце, що десь на складах валяється його чудове обладнання, телескопи. Після «зоряного» часу десять років працював фізиком-радіологом в обласному онкодиспансері. — Не страшно було? — Хтось же мусить працювати і в такій установі заради врятування людських життів. Я там відчув професійний інтерес, коли випробовував інструментальні методи дослідження пухлин, за допомогою мічених атомів, або фізики елементарних частин виявляв аномалії на клітинному рівні. Ми разом створювали комплекс апаратури і схеми лікування від страшної хвороби. Не відкидаю зі своєї анкети багатолітній радіологічний стаж. Задля цього проходив із великим зацікавленням практику у Харківському науково-дослідному інституті медичної радіології. І тепер підтримую зв’язки з онкодиспансером. А головного лікаря Ореста Андрусенка запросив як почесного гостя на свій ювілей.
ХТО В ЮВІЛЕЙНОМУ СПИСКУ — До речі, кого ви ще внесли у список ювілейних гостей? — Під номером один, звісно, моя дружина Ірина Петрівна, викладач кафедри математичного аналізу ВДУ. Ми разом ділимо усе своє життя. Під номером два — шкільний товариш, відмінниця навчання, луцька аптекарка Надія Черняк, а ще — моя вчителька української мови і літератури Валентина Максимівна Хижук. Потім пішло студентське життя. Слово надаю однокурснику, директору Луцького спільного приватного підприємства Петру Скоп’юку. Радий бачити викладачів, які мене вчили. Переходимо до професійних інтересів. Тут три крила. Василь Гей — голова письменницької організації, Анатолій Якуб’юк — журналістської, Степан Сачук — ваш і наш головний редактор «Волині», газети, яка дає основні животоки для друкарні.
ВІД ПАЛІТУРОК – ДО КНИЖКОВИХ ШЕДЕВРІВ — Ще не так давно в обласній друкарні клієнти могли замовити хіба що палітурки для курсових робіт. А тепер у вас діє видавництво, випускаєте книжки. — Видавництво «Волинська обласна друкарня» засноване три роки тому. Тільки в минулому році ми випустили понад 170 назв книг загальним тиражем більше мільйона екземплярів. Тішимося, що в нашому видавництві вийшли три книги лауреата Національної Шевченківської премії Василя Слапчука, посмертна сповідь Олександра Богачука «А час не жде...», роман «Світязь» Віктора Лазарука, прекрасні твори Йосипа Струцюка і вихованців його літературної студії «Лесин кадуб». Ми дивимось і бачимо трохи дальше. Якщо рукопис має читацьку вартісність, будемо укладати договір з автором, купувати авторське право, щоб друкувати і продавати його книги. Для цього вже давно відкрили книжковий магазин при обласній друкарні, а останнім часом — своєрідні його філіали в Любешові, Шацьку, Маневичах, Горохові. Це ж неподобство, коли у найвіддаленішому глухому селі потрапите у бар, а в райцентрі не знайдете зі свічкою книжкового магазину. — Тільки одна наша газета за один четверговий номер «з’їдає» до чотирьох тонн паперу. А скільки усього обласна друкарня споживає за місяць газетної інформації? — Щомісяця переробляємо у споживчу вартість сто тонн газетного паперу. Друкуємо 37 газет, в тому числі — сім рівненських. У середу маємо пікове навантаження, працюємо у три зміни. Є домовленість, що після міжнародної виставки у Києві «Поліграфія-2004» доставимо в нашу друкарню найсучаснішу офсетну машину індійського виробництва. Сподіваюсь, тоді відчуємо полегшення. Ми готові уже зараз перейти на повноколірний випуск друкованих газетних видань. Та я розумію редакторів: на першому плані мусить бути зміст. — Ще не так давно лінотип вважався дивом поліграфічної техніки. Куди ви евакуювали лінотипний цех? — Це стало вчорашнім днем. Останній лінотип на прохання директора Луцького історико-культурного заповідника Старого міста Тараса Рабана передали в новостворюваний там музей книгодрукування. Добре, що не викинули на металобрухт. Шкода було б...
ОСОБЛИВА ГОРДІСТЬ — Наші діти — це завжди радість. І гордість, коли є на те підстави. — Мій син Адам у 2000-ому році завоював крило «Юний талант року». Не раз виходив переможцем різних олімпіад. Зараз навчається на другому курсі факультету кібернетики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Дочка Вікторія — студентка-першокурсниця економічного факультету Волинського державного університету. Я горджуся своїми дітьми. А ще горджуся людьми, з якими працюю, дорожу їх довір’ям. Власне, вони створили мені імідж авторитетного директора. Не спішу випроваджувати професіоналів на пенсію. Нехай працюють стільки, скільки їм дає Бог сил і здоров’я. Шаную свою родину. Ніколи не маємо права підрізати корені свого життя і родоводу. Коли відчуваю в чомусь якусь провину, іду до церкви. Нам треба завжди звертатись до слова Божого. Я навчився цьому, коли працював головним інженером у місійній християнській друкарні, звідки мене «насватали» на останню відповідальну посаду. Минуло вже шість років. У мене були великі плани. Багато чого вдалося зробити. Але треба постійно жити завтрашнім днем. Усе ще попереду.
ФІЗИКИ БЕЗ ЛІРИКИ НЕ БУВАЄ — Ви — фізик за професією, дружина — математик, син — кібернетик, дочка — економіст. Як же можна жити на цьому світі без лірики? — У рідному селі Радянському на Рівненщині, колись П’яннє, залишилася моя батьківська хата. Там і шукаємо лірику. Садимо картоплю, петрушку, часник, цибулю, знаходимо затишшя для роздумів. А увечері у своєму селі, нехай допоки Радянському, дивлюся у небо і шукаю своїх зірок. Вранці йду до старих вишень. Біля них з торішніх кісточок проростають молоді деревця. Рубати їх шкода. Викопую — і висаджую на нових місцях, роздаю сусідам. Мені здається, що все життя я саджу свій вишневий сад.
