Президент Петро Порошенко чітко окреслив статус Росії як держави, що була і продовжує бути воєнною загрозою для України...
Президент Петро Порошенко чітко окреслив статус Росії як держави, що була і продовжує бути воєнною загрозою для України. Наші і не наші ЗМІ кожен по-своєму широко розтиражували виголошену заяву як надзвичайно важливу в часі, як ТОП-тему тижня...
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України, лауреат премії у галузі публіцистики ім. Полікарпа Шафети
Скільки ж років чекало українське суспільство такого одкровення від кожного з гарантів нашої державної незалежності! Чекало — аби визначитися у взаєминах із лихим сусідом, убезпечитися від нього, відповідно нарощуючи свій військовий потенціал! І нарешті дочекалося, коли реальність сама вже чітко розставила всі крапки над «і». Коли, що дуже прикро, той акцент — цілковите дежавю, і не стільки важить, як міг би 25 років тому. Втім, громадськість одержала новий імпульс для чергового розмірковування, чому так довго «дивились і мовчали та мовчки чухали чуби німії, подлії раби» (Т. Шевченко). Зокрема, такий черговий спалах довелося спостерігати під час акції вшанування пам’яті Героїв Крут. Присутні активісти громадсько–патріотичних організацій по свіжих слідах запізнілого президентського прозріння обмінювалися гіркими роздумами про ігнорування уроків історії, про хронічне відставання українського розуму в осмисленні реагування Росії на наші непоодинокі спроби вирватися з її цупких зміястих обіймів. У пошуках причин тієї задавненої національної недуги в очільників та широкої громадськості вже й сучасної України повторювалися і повторювали поширені з цього приводу думки. Хтось наголошував, що всі біди, звісно, — від глухої байдужості владної еліти до проблем державної безпеки («аби тільки їм було добре!»). Інший обурювався фатальною звичкою по-рабськи запобігати перед старшим братом, щоб він чогось поганого не подумав про меншого. Звучали і претензії до всієї України загалом, бо вона «досі не змогла стати на коліна перед Богом». А дві старенькі подруги — колишні радянські вчительки — взялися гасити полемічний запал «миротворчими» аргументами. Мовляв, усі ми свого часу були загіпнотизовані радянською аксіомою дружби народів, і хто б міг подумати, що Росія піде війною на Україну, правдивої ж історії ніхто не знав… Невже — не знав? Ніхто і нічого? А може, просто елементарно хитрували, вдавалися свідомо до самообману? Бо то тільки на перший погляд за цими аж надто (на жаль!) характерними розмірковуваннями — мила невинна наївність. А насправді — замасковане під нею лукавство. Лукавство перед собою. Наш великий ворог у собі! Чи ж не воно зумовлювало і, не дай Боже, продовжуватиме зумовлювати небажані прорахунки? Ми ніяк не наберемося мужності сказати собі, перефразовуючи Святослава Вакарчука, що не бачимо і не чуємо того, чого не хочемо бачити і чути. Бо ж чому з покоління в покоління прочитували і запам’ятовували Шевченкове застереження «москалі — чужі люди», але не керувалися ним? (До слова, Леонід Кравчук, перебуваючи на посаді Президента, переконував, що те окреслення стосується лише солдатів царської армії, а тепер зізнається: «Росія завжди душила Україну»). Чому для чолових будівничих УНР і новітньої України не став прикладом сміливий вибір Мазепи, про який при своїй освіченості вони добре знали? Чи, може, для них було секретом, хто і за що зруйнував Запорозьку Січ? Чому не стало дороговказом виголошене після Крутянської трагедії переконання Михайла Грушевського в тому, що віднині не треба довіряти Росії абсолютно, що «орієнтація на Московщину, на Росію згоріла під більшовицьким розстрілом Києва»? І чому сам Грушевський волів не помітити диверсантів — «червоних чоловічків», що цілими ешелонами стали прибувати з Москви і Петрограда одразу після ухвалення Центральною Радою ІІІ Універсалу, який проголошував створення УНР, що фактично ставала на шлях самостійного державного будівництва? Напевно, на перешкоді були ті ж позиції, що не дозволили відповідно зреагувати на недавню появу «зелених чоловічків» у Криму вже іншій владі. Чи можна, врешті, було так послідовно ігнорувати висновки щодо нашого північного сусіда європейських політичних авторитетів? До прикладу — того ж таки знаного у світі державного діяча, дипломата Отто фон Бісмарка, який твердив, що договори з Росією не варті й того паперу, на якому вони написані, і що для цієї країни подолання «внутрішніх проблем за допомогою воєн є звичним способом» (тритомник «Думки і спогади»). …Ох, ця довготривала згубна надія на те, що «якось то буде», що все само собою стане на свої місця. Вона була живучою не тільки у владних верхах. Дозволю собі маленький логічно пов’язаний зі сказаним спогад із дитинства. Якось увечері дідусь із бабусею, котрі, як самі казали, «віддали Україні всіх трьох синів», узялися перевіряти, чи я, другокласниця 1951 року, добре підготувалася до участі в шкільному заході «Учись у комуністів, як жить для народу». Мені в контексті лозунгового монтажу належало виголосити вірш Тичини, що закінчувався словами: Чи той ворог чорний, білий, Чи від злості посивілий, А чи жовто-голубий — Просто бий! Просто, просто, просто бий! Нині, до речі, з жахом думається: які ж то тортури терпіла душа співця Української революції 1920-х років, коли розум змушений був отак лукавити, артикулюючи протилежно інше!?! Я ніяк не хотіла примиритися із забороною рідних на участь у дуже виховній роботі. Дідусь рознервувався і сказав, що в школу завтра не зможу піти, бо сусід ще не залатав дірок у моїх гумових чоботях (іншої взувачки не було). Плачучи перед сном у ліжку через такий присуд, почула, як на кухні лунали сумні зітхання, що несила терпіти, «коли дітей «вчать не по-українськи». Схопилася і стала переконувати: усі слова у моєму тексті — українські, чужого немає жодного. І почула, що коли виросту, все сама зрозумію, якщо Бог явить таку ж потребу для всіх. А поки що — «не думай про вивчене, а вчительці розкажи про чоботи». Чи можна було порекомендувати у той час якусь іншу модель поведінки для самозахисту української дитини, окрім схиляння до обману, судити не просто і зараз. Так чи інакше, але на ту необхідність зрозуміти синьо-жовту правду всім українським миром довелося чекати майже все свідоме життя. То звідки ж узялася на нас оця напасть — здатність до самооблуди, до видавання бажаного за дійсне, навмисне заплющування очей на реальність, оці «хохлацькі хитрощі»? І коли та як навчимося позбуватися того ворога в собі? Відповідь на перше із цих питань загальновідома: маємо драматичний наслідок планомірного вбивання людської і національної гідності за допомогою страху і тривалого насильства над українською душею. А ось на друге чомусь не шукаємо відповіді у пришвидшеному темпі — адекватному до його актуальності. Може й тому, що всю небезпеку своєї стійкої схильності до ілюзій не збагнули й досі… І все ж — скільки вовка не годуй, а він…
