«... А НЕКРАСИВИЙ НЕ ЛІТАЄ ЗОВСІМ»

Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу ведуча рубрики «Доброго дня вам, люди!» Валентина ШТИНЬКО

...ЧИ БУДЕ КОЛИСЬ І В УКРАЇНІ МІНІСТР ЩАСТЯ?
Розумію, заздрість — великий гріх, та все ж відтоді, як почула днями, що в Об’єднаних Арабських Еміратах у рамках перезавантаження уряду з’явилися міністр щастя і міністр толерантності, не можу заспокоїтися. Хочу бодай одним оком глянути на міністра щастя, а ще краще — душевно побалакати з ним! Бо це ж мусить бути унікальна людина, яка точно знає, що таке щастя. Звісно, бути таким міністром в одній із найбагатших країн світу, де завдяки прискореному розвитку нафтогазової промисловості забезпечено найвищий серед держав Аравійського півострова середній річний прибуток на душу корінного населення, де найвищий на планеті хмарочос у 162 поверхи висотою 828 метрів, може не так уже й складно. Але як бути з тим, що чоловіків там у 2,4 раза більше, ніж жінок?! Як забезпечити кожному свій кавалок щастя? Невже воно у тих краях має лише грошовий еквівалент? Моя знайома, юна леді, яка нещодавно побувала в Еміратах, розповідала, що місцеві жінки там хоч і ховають обличчя, носять на собі силу-силенну золота й коштовностей. Та це, як розповідав екскурсовод, не бажання похизуватися, а усвідомлена необхідність. Бо якщо чоловік виганяє дружину з дому, а це і там трапляється, то вона йде у чому стоїть. А стоїть вона, зрозуміло, у золотих прикрасах.
Ні, щось я зовсім заплуталася в еміратському щасті, а побачити його на власні очі вже, мабуть, не вдасться.
Тож повертаюся до українських реалій і розумію, що тут я ще більше нічого не розумію. Як і всі, з острахом чекаю 16 лютого, бо у нас також цього дня може відбутися перезавантаження уряду. Про міністра щастя наразі поки що не йдеться. Чи будуть українці щасливими, якщо зостанеться старий уряд на чолі з Яценюком? Сумніваюся. Пояснювати — чому, мабуть, не варто. У кожного до нього свій список претензій.
Значить, ощасливити нас може новий уряд і новий прем’єр? А хто дасть гарантію, що він буде кращий і не доб’є до решти віру людей у саму можливість життєво необхідних змін. А що така загроза існує, заявили навіть ті, хто від політики, здавалося б, далеко, зате ближче до Бога. Синод єпископів УГКЦ звернувся до влади, політикуму та громадянського суспільства, нагадавши, що «коли народ платить кров’ю за саму незалежність держави на полі бою, неприпустимо перекреслювати його подвиг гальмуванням змін, внутрішніми чварами і торгувати її добрим ім’ям у міжнародній спільноті».
А ще греко-католицькі єпископи звертаються до влади із наполегливим закликом не ставити особисті, бізнесові чи партійні інтереси вище від загальнонаціональних. Нас же просять не перетворюватися на суспільство розчарованих чи зневірених, що було б найбільшою поразкою для всіх.
Ні, якщо поміркувати, то на біса нам той міністр щастя? Ви знаєте людину, яка здатна розібратися у хитросплетіннях українських реалій і не стати ще одним джерелом корупції та зловживання владою? Я — ні. То краще вже перепоручити ці функції Всевишньому. А нам — не опускати рук і вірити. У Бога і в Україну.

...МАЙБУТНІМ, ЯКЕ МОЖЕ СТАТИ БЕЗБАРВНИМ І БЕЗКРИЛИМ
Мольберт посеред сонячної кімнати. Незаймано чисте полотно, що чекає першого дотику пензля, немов закохана душа — першого цілунку. Пузаті тюбики фарб із загадковими назвами: кадмій лимонний жовтий, тіо індіго рожевий... Терпкий запах розчинника, палітра, яка першою вгадує задум художника, дивні вібрації повітря, прискорене серцебиття і... я прокидаюся...
Усе життя мене переслідує один і той же сон, який різниться лише нюансами. А суть одна: стою перед мольбертом і малюю...
(Хай дарують мені професіонали цей дилетантський вислів, я відаю, що художники не малюють — пишуть). Мушу розчарувати і знайомих, які візьмуться без усіляких сонників трактувати мої нічні видіння. Мовляв, нормальні сни для дружини художника, яка десятки, якщо не сотні разів бачила, як він змішує фарби, працює за мольбертом.
Усе так, от тільки сни мої — ще з дитинства. Володька, брат моєї подружки, гарно малював, як і його тато, який відповідав за всю колгоспну наочну агітацію. А мій тато, дарма що був головою того колгоспу, вмів намалювати лише коня. І якось так дивно, одним розчерком олівця, може тому, що ніколи не мав часу. А мені хотілося, щоб тато малював мені цілі табуни коней і самій праглося малювати. Володька взяв на себе роль вчителя, адже уроки ми готували всі разом, у початковій школі, біля якої жили і в якій його мама була директором. Володя розкреслював на клітинки портрети Леніна і Шевченка й показував, як у такий спосіб їх можна перемалювати.
Не раз він допомагав мені й з домашніми завданнями з малювання. Мої «успіхи» не пройшли повз пильне око нашого вчителя Івана Івановича Гіргіля, і на батьківських зборах він просто вимагав від мами, щоб вмовила мене відвідувати гурток образотворчого мистецтва. Я злякалася, що без Володьки всі зрозуміють мою недолугість, і категорично відмовилася, про що тепер жалію. Але учитель помітив бодай проблиски здібностей і в мене був вибір!
Звісно, художником я б не стала, ними народжуються. Але сама себе позбавила багатьох радощів і знань, які мені були потрібні протягом усього життя. Бо, крім чоловіка-художника, маю ще й куму — народну художницю України і добрий десяток приятелів та другий десяток — героїв журналістських публікацій — художників. А з художницею із села Хворостів Любомльського району Валею Михальською нас єднає багатолітня творча дружба і як результат — три барвисті дитячі книжечки, які розлетілися далеко за межі України. У них я словом домальовувала те, що барвами зобразила її фантазія.
Саме Валя й дала мені черговий урок, як треба реагувати на безглузді, злочинні ідеї високопосадовців від освіти, які намислили позбавити початкову школу уроків образотворчого мистецтва і музики. Уже другого дня після публікації у газеті відкритого листа «Країні вже не потрібні вчителі музики і малювання» редакція отримала від неї гнівного й аргументованого листа, якого ми вже опублікували. А якщо наша думка для чиновників не аргумент, то хай не полінуються ознайомитися з біографією Олега Антонова (1906—). Так-так, того самого творця знаменитих планерів, АНів, легендарних «Антея», «Руслана», завдяки кому Київ і досі входить у коло авіаційних столиць світу.
Думки геніального генерального конструктора таки мусять бути невідпорним аргументом: «Малюю — скільки себе пам’ятаю. Вміння малювати виробляє чудесне відчуття витонченого, летючого». Або: «В авіації особливо помітний взаємозв’язок між технічною досконалістю і красою. Красивий літак гарно літає, а некрасивий не літає зовсім». А ще Олег Костянтинович вважав, що малювати треба вчити дітей змалку, і якщо ми виховаємо націю, не позбавлену цього вміння, то нам не буде рівних у світі ні в науці, ні в техніці, ні в мистецтві. Тож я не виходжу з дива: чому це розумів крилатий Олег Антонов, чому всіма фібрами душі це відчуває художниця із Хворостова Валя Михальська і ще тисячі людей, а безкрилі чиновники із Міністерства освіти намагаються у такий ганебний спосіб зекономити на нашому майбутньому?!

... СВЯТОМ ІЗ ПРИСМАКОМ НЕПОПРАВНОЇ ВТРАТИ
Добре пам’ятаю те лютневе надвечір’я 2002-го. Мама зателефонувала, що знову було погано із серцем, викликали «швидку», а зараз уже все добре. Попри оптимістичний мамин тон, щось змусило полишити всі невідкладні справи, недописані матеріали і поспішити на автостанцію. Автобус на Локачі чомусь запізнювався на цілих 40 хвилин, і я із заздрістю спостерігала за станційними голубами, які раз у раз піднімалися в небо. Хотілося до мами вже, а попереду були ще майже дві години дороги. Я встигла. Ми повечеряли і говорили про щось дуже звичне й буденне. А близько півночі мами не стало. Великдень забрав тата, а Стрітення — маму... «Швидка» спізнилася.
І я спізнилася. Бо розуміння, усвідомлення багатьох посутніх, вагомих речей у стосунках із найближчою людиною прийшло вже тоді, коли нічого виправити не можна. Я прирікала маму на вічне чекання і вважала, що маю на це право. З головою поринувши у столичне студентське життя, не поспішала додому навіть на канікули, бо вже після першого курсу підробляла екскурсоводом у Музеї Тараса Шевченка. Мама чекала.
Я моталася світом, насолоджуючись своєю неспокійною професією, зустрічами із незвичайними, цікавими людьми. Мама терпляче чекала. А коли народився мій син і почав тижнями хворіти після одного дня, проведеного у дитячому садочку, мама мовчки, без зайвих пояснень залишила свою улюблену роботу, не маючи навіть пенсійного віку, і два роки бавила внука, доки він не «доріс» до дитсадка.
За своїми клопотами й переїздами я не помітила, як до мами підкралася старість, як нестерпно одиноко стало їй без тата, як підточували її серце депресія й почуття нікомунепотрібності. Либонь, мало було запевняти її, що це не так, що вона нам потрібна і ми її любимо, треба було щось робити. Та чи потрібне каяття, коли нема вороття?
Потрібне. У день, коли зупинилося мамине серце, майже фізично відчуваю біль за усіх тих, кому судилася неприкаяна старість у нашому розбурханому війною, політичними чварами й фінансовою нестабільністю суспільстві. Старість, яку можна не помічати, забувати, висміювати, зневажати, але з якою не вдасться розминутися. Нікому.
Якщо після читання цих рядків ваша рука потяглася до телефону, а в голові визрів план на вихідні поїхати до мами — моя місія виконана. Звісно, якщо ви ще маєте до кого.

На фото: Олег Антонов і його дітища-літаки, які спочатку з’являлися у нього малюнками на папері.