Віктор Михальчук із Четвертні Маневицького району (на фото) служив під час першої хвилі мобілізації. Бажання захищати східні кордони Батьківщини виявилося сильнішим за благання і сльози вагітної дружини та двох синів. Раніше він звертався в добровольчий батальйон «Правого сектору». А потім пролунав телефонний дзвінок із військкомату…
Віктор Михальчук із Четвертні Маневицького району (на фото) служив під час першої хвилі мобілізації. Бажання захищати східні кордони Батьківщини виявилося сильнішим за благання і сльози вагітної дружини та двох синів. Раніше він звертався в добровольчий батальйон «Правого сектору». А потім пролунав телефонний дзвінок із військкомату…
Людмила ВЛАСЮК
«НА ФРОНТІ ВСЕ НЕ ТАК, ЯК ПОКАЗУЮТЬ ПО ТЕЛЕВІЗОРУ» — Коли отримав повістку — для мене це було справжнє щастя, — від цих слів солдата здригається душа. – Настільки високим був дух патріотизму. Страху не відчував. Злякався вже пізніше, в зоні АТО, і зрозумів, що мої діти можуть залишитися сиротами. І разом із тим прийшло розчарування: на фронті все не так, як мені здавалося, сидячи перед телевізором. Війна насправді інша. І зберегти патріотизм у душі, відчуваючи, м’яко кажучи, що тобі тут не раді, надзвичайно важко. Коли після розстрілу під Волновахою дзвонить дружина, плаче, благає, що тобі потрібно жити і діти говорять у телефонну слухавку: «Тату, повертайся живим», що сказати у відповідь?! Досвіду служби в армії Віктор за плечима не мав, лише здобув диплом бакалавра, навчаючись на факультеті фізичної культури у СНУ імені Лесі Українки. Тому перші враження від війни – це їжа на вогні, окопи і обстріли, яких не показують у новинах. Після Волновахи, від якої ми знаходилися неподалік, у кожного з нас був вибір, — продовжує Віктор. — Командир комендантського взводу 51-ї ОМБ прийшов у військову частину і сказав, що охочі можуть залишитися. Повірте, такі знаходилися. Для мене це був нереально важкий вибір: з однієї сторони я хотів бути зі своїми хлопцями, з іншої – на мене чекала вагітна дружина… Ми зібралися всім взводом і пішли до командира: «Дайте нам наказ: або залишаємося, або ж від’їжджаємо». Більшість повернулася у Дачне. Якось, знаходячись вже там, у безпеці, я грав у шахи зі своїм побратимом і чітко запам’ятав його слова про нашого товариша, який залишився у Волновасі: «Як же так, двоє дітей, а він свідомо іде на смерть? Що ним керує – патріотизм? Це він веде Руслана на передову?» А набагато пізніше після демобілізації у Луцьку на пам’ятній стелі захисникам України випадково побачив портрет із чорною стрічкою того хлопчини, з яким грав у шахи. Отака вона війна: один на передовій залишиться живим, інший остерігатиметься і загине.
«ПООБІЦЯВ ДРУЖИНІ: ПОВЕРНУСЬ З ВІЙНИ — І МИ ПЕРЕЙДЕМО У СВІЙ ДІМ» Опитне — Амвросіївка – Авдіївка – Оленіно — Докучаєвськ – Старобешеве — це лінія фронту, якою часто доводилось курсувати рядовому солдату, зв’язківцю комендантського взводу 51-ї ОМБ Віктору Михальчуку. Українських вояків Донеччина зустрічала залпами «Градів» та гармат. — У нашому взводі 80 відсотків хлопців були з вищою освітою, — розповідає Віктор. – І половина з них — вихідці з Маневицького району. Як от викладач історичного факультету СНУ Олександр Ткачик, вчитель географії з Куклів Анатолій Зіньков, з якими разом були на затриманні сепаратистів. Толя – справжній воїн, який, проявивши сміливість, особисто полонив двох бойовиків. Хотів його і за кума взяти, але так сталося, що нашого хлопчика ми хрестили в лікарні. Я тоді відпросився, і всі мої побратими знали, що їду на пологи до дружини, якій без мене доводилось важко. Вона страшенно переживала. Наш Сашко прожив лише сім днів… Цей біль від втрати дитини не порівняти ні з чим. Це вічна рана, яка жагучим вогнем пектиме Михальчукам усе життя. Але у них ще двоє синів: третьокласник Данило та трирічний Теофіл, названий на честь дідуся, які з нетерпінням чекали на кожен дзвіночок батька з фронту. Коли Ліна телефонувала, я намагався говорити їй правду, — зізнається Віктор. – Звичайно, не розповідав, що був обстріл, але вона знала, що тут стріляють і на кожному кроці чатує небезпека. Я вважав, що так буде правильно. На той час ми знімали квартиру у Луцьку, хату будували, я пообіцяв, що повернусь і ми перейдемо жити у власний будинок.
«КОЖНОГО, ХТО ПРИЙШОВ ЗІ ЗБРОЄЮ, ТАМ СПРИЙМАЮТЬ ЗА БАНДИТА» Перебуваючи на Сході, Віктору доводилось спілкуватися і з місцевими жителями. До них приходили лише ті люди, які підтримували українську армію, інші стояли осторонь, або ж, як каже військовослужбовець, дивилися вовками. — Складалося враження, що ми не на своїй землі, — говорить Віктор Михальчук. – Хоча були й неймовірні патріоти, які ризикували всім. Один дідусь, в якого часто набирали воду, здав нам сепаратистів. Коли ми їх очікували, він заховав нас на городі і сказав сидіти до ночі, аби сусіди не побачили і не донесли ворогам. Для мене це був шок. Я не уявляв собі такого, що ховаюсь в батьківській кукурудзі від сусідів. Ввечері наша господиня включила світло на вулицю, побачивши, що до неї йде сусідка. «Не бойтесь, вы все верно делаете. Мы за Януковича голосовали и за народную республику, но теперь я знаю, что это было неправильно.» Я сидів під плотом і чув цю розмову. Коли ми взяли сепаратистів, цей дідусь підійшов до одного з них і запитав: «Это ты по моему дому стрелял?». Після цього ми отримали наказ охороняти старенького патріота, тому що бойовики захочуть помститися. Однак в інших мешканців ставлення до нас було вороже: люди, які живуть в умовах війни, кожного, хто прийшов зі зброєю, сприймають за бандитів. Коли ми з Толею Зіньковим зайшли в магазин за продуктами, продавчиня наклала огірків і помідорів, мовляв, тільки йдіть. А Толя каже їй: «Невже ви думали, що ми заберемо це все і підемо, не заплативши?». «Так делают все, кто пришел к нам с войной», — відповіла вона. А інша продавчиня розповіла, що 80 відсотків жителів ставляться до нас погано. За понад двадцять років не прищепили їм любові до України. Один мій товариш, який повернувся з полону, розповідав, що коли їх везли містом на машині з відкритим дахом, люди махали руками, вітаючись, кричали «Молодцы!», доки хтось не крикнув: «Это пленные!» Одразу почали кидати камінням, плювати услід… Віктор Михальчук з теплотою розповідає про своїх бойових побратимів — Анатолія Зінькова, Сергія Зімича, Костянтина Назарчука, Олександра Ткачика… Пройшовши пліч-о-пліч стежками війни, вони тепер назавжди поєднані братерськими вузами, скропленими кров’ю і пилом фронтових доріг. І тоді, коли сиділи в засаді, очікуючи на сепаратистів, і сьогодні, коли у кожного з них своє життя під мирним небом. — Я багато чого переосмислив на Сході, — зауважує учасник АТО. — І якщо хтось розказує, що в 51-й бригаді були боягузи, повірте, це неправда. Там були справжні сміливці і патріоти, які першими прийняли вогонь на себе. Мені доводилось бачити кричущу некомпетентність командирів, через яких гинули люди. Не боюсь цього сказати: кожна третя смерть на фронті через непрофесійність і алкоголь. Я взагалі противник спиртного і вважаю, що це найбільша проблема української нації. Хочу, щоб мої сини зростали в країні, де цінують високі людські якості, в якій працюють професіонали, а люди просто люблять свою землю.
На фото: У Данила і Теофіла тато — герой! Фото Людмили ВЛАСЮК.
