ЧЕРЕЗ 70 РОКІВ ТОРКНУВСЯ ЗЕМЛІ, ДЕ НАРОДИВСЯ... У НІМЕЦЬКОМУ КОНЦТАБОРІ

Батьки Миколи Новосада покохали одне одного на невільничих роботах

...1943 рік. Зі сльозами й молитвами проводжали рідні молодих хлопців і дівчат з Волині до Німеччини на примусові роботи. Прощаючись із батьківською землею, вони не знали, що дехто з них не побачить її вже ніколи

Олена СОБЕЦЬ

Поїзд майже без зупинок рухався на захід. У вщент заповненому товарняку було душно. Майбутні остарбайтери, знесилені та голодні, зі щемом у душі чекали кінцевої станції – що вже буде. Серед них були і двоє жителів села Підбереззя Горохівського району – Єфросинія Коритко і Яким Новосад. У Німеччині їм випало разом працювати на військовому заводі у місті Фірстенвальді: Яким був зварювальником, Єфросинія мотала на станках котушки з дроту для генераторів. Жили в бараках, огороджених колючим дротом. Зусібіч стояли вишки з озброєними вартовими, а посередині – майданчик з ешафотами, на яких майже щодня вішали тих, хто не виконував норму виробітку або чимось провинився. Сказати, що життя на примусових роботах було важким, – нічого не сказати. Піднімались удосвіта о 4-й. Мали один вихідний на два тижні. Їли баланду з брукви чи гарбуза. Хліб був із висівок, целюлози та дерев’яної тирси.
Всі мріяли, щоб швидше закінчилася війна, аби повернутися в рідний край. Та нацисти запевняли, що вони переможуть і тоді ніхто з остарбайтерів додому не поїде. На заводі, крім українців, працювали білоруси, росіяни, поляки і чехи. Яким та Єфросинія кохали одне одного. Аби разом долати труднощі – вирішили одружитися. Коли Єфросинія чекала дитину, важила 36 кілограмів. Тоді подруги-чешки допомагали їй одягом та харчами, адже іноді отримували посилки від рідних.
Йшов переможний 1945-й. На залізничній станції, що розташовувалась за 2 кілометри від бараків, стояли ешелони з боєприпасами. Під час бомбардувань небо три дні було чорним, немов наставало затемнення. Люди тікали хто куди. Єфросинія з малим дитям ховалася у лісі. Коли трохи втихло – робітників почали збирати на фільтраційному пункті в місті Штремберг.
На свободу, здається, чекали вічно! З Німеччини Якима Новосада забрали на фронт. А Єфросинія разом із сином Миколкою та іншими остарбайтерами поверталася в Україну. У товарному поїзді їхали декілька тижнів, колії подекуди були зруйновані. Їсти не було чого, постійно мучила спрага. Коли добралися додому, на полях понівеченої ворогом рідної землі достигали жита. Навкруги простягалось безхмарне небо і – пахло хлібом…
На Волині застали розруху. Якимова батьківська хата згоріла, оселю Єфросинії частково зруйнував снаряд...
Повернувся зі служби чоловік – почали зводити власне обійстя. Трудились у колгоспі, хазяйнували. У 1952 році їхній син Микола Новосад став першокласником Підберезівської семирічки, а середню школу закінчив у сусідньому селі Печихвости. Далі – навчання у Володимир-Волинському ПТУ-3, служба в армії. Майже 40 літ він пропрацював водієм у місцевому господарстві. На жаль, кілька років тому пішли у засвіти його батьки. Немов страшний сон, вони згадували про ті роки в неволі. Казали: «Не дай Бог нікому знати, що таке війна!»
Волинянин Микола Новосад завжди жив думкою побувати там, де народився. І от нещодавно йому випала щаслива нагода у складі делегації представників ветеранських організацій відвідати Німеччину. Наші земляки побачили рейхстаг, Трептов-парк, доторкнулись до Берлінської стіни, взяли участь у службі в православному храмі. А ще голова Луцької міської громадської ветеранської організації «Спілка в’язнів – жертв нацизму» Валентина Лазарук налагоджувала зв’язки з німецьким фондом «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє». Серед тих, хто у складі делегації їздив до Німеччини, – почесний ректор Ковельського університету третього віку Марія Батраченко, яка також у воєнне лихоліття народилась у концтаборі в Австрії. Для цих літніх людей подорож була зворушливою й цікавою.
Житель села Підбереззя Микола Новосад уперше побував у Фірстенвальді – місті, де народився, взяв на згадку грудку землі. Здійснилася мрія його життя. Щодня він дякує Богу за прожиті роки та молиться, як і всі ми, українці, за мирне небо над нашою країною! Виростив двоє дітей. Я щаслива донька, що маю такого тата.

На фото: Микола Якимович із грудкою німецької землі, де він з’явився на світ.

Р. S. Під час Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2 мільйони українців, серед них – майже 50 тисяч волинян.