ВИГНАНІ ВІЙНОЮ

П’ятеро неповнолітніх дітей на руках у двох жінок. За господаря — 21-річний Сергій. Це — родина переселенців зі Слов’янська, яка знайшла прихисток у селі Дерев’яне Рівненського району...


Галина СВІТЛІКОВСЬКА

КІЛОВАТИ ЗІ СТЕЛІ?
— У свою хату нас пустила пожити сестра по вірі, нехай благословить її Бог. Будинок дерев’яний, теплий. Газу майже не вмикаємо, дровами палимо грубку, щоб було дешевше. А от з оплатою електроенергії незрозуміла ситуація: щомісяця приносять рахунки на 300 — 400, а то й більше гривень, хоча в нас небагато приладів: холодильник, праска, чайник. Пішли шукати правду в районну філію «Рівнеенерго» — налякали, що «відріжуть» електропостачання, — починає розповідь із найбільш наболілої теми Тетяна Анатоліївна Супрун, телефонний дзвінок якої і привів нас у Дерев’яне.
Звернулася жінка у «Волинь–нову» за порадою нашої читачки, а своєї землячки, сім’я якої теж переїхала зі Слов’янська, оселилася поблизу Олики на Волині, звідки родом була її мама. У людей, вигнаних війною з Донбасу, багато схожих і спільних проблем «акліматизації» на новому місці. Але найважче тим, хто не може похвалитися здоров’ям, у кого на руках дрібні діти.
У такій ситуації й опинилася Тетяна Анатоліївна та її донька Оксана з п’ятьма нащадками, яких виховує сама, хоч офіційно і вважається заміжньою. У Слов’янську сім’я жила в гуртожитку. Оксана торгувала на ринку, її мати в останні роки наймалася нянею. Кажуть, не розкошували, але якось давали собі раду. Коли ж почалися обстріли, ввели комендантську годину, стало ніде купити продукти і навіть води не було де взяти, — тоді й відчули, по чім фунт лиха.
— Досі вночі десь щось стукне — діти зриваються і плачуть. Думають, що то знову стріляють. Натерпілися, бояться навіть згадувати про Слов’янськ, — каже Оксана.
Тому тепер на життя жінки не нарікають, головне для них — щоб був мир і спокій. Може, й не скаржилися б на непорозуміння з оплатою за електроенергію, та тривожаться, аби через них не постраждала власниця житла.
— Ми не маємо права накопичити борг чи допустити, щоб не стало світла. Нас поселила добра жінка сюди тимчасово, згодом вона схоче хазяйство комусь продати. Ми не можемо її підвести. Купити цю хату не маємо за що, навіть за газ і за світло нема чим заплатити. А тут ще вимагають розраховуватися за кіловати, взяті зі стелі, — повертаються до свого наші співрозмовниці.
Працівниця районної філії «Рівнеенерго» Наталія Вілінець того дня якраз прийшла зняти показники лічильника. Каже, записує дані завжди чітко й точно, а з’ясовувати усі питання, пов’язані з оплатою, треба у Рівному.
Хіба то проблема, скаже хтось. Але хіба вам не доводилося гаяти час, нерви і сили на вирішення подібних спорів? Жінкам–біженкам, які видавалися безпорадними і розгубленими, важко й поготів.

СОЛОДКА ВОДА ДЛЯ КОЛІ Й МАШІ
— Бабусю, дай чогось солоденького, — раз по раз відволікають Тетяну Анатоліївну від розмови двійнята Коля і Маша, яким по чотири роки.
Старші — у школі. Поліні — сім, Вані —  вісім, Вікторії — шістнадцять.  А  21-річний Сергій, як розповідають, шукає роботу. Був на заробітках, але повернувся ні з чим, господар, який найняв, не розрахувався. Не працюють і обидві жінки. Живе сімейство на допомогу від держави на дітей. Тож на цукерки й печиво для найменшеньких грошей нема. Малеча випрошує «солодку воду». Це коли в кухоль із холодною водою кладуть ложку цукру. Тетяна Анатоліївна виправдовується:
— Щодня треба купити 2 — 3 хлібини, якогось спреду, щоб зробити бутерброди чи страву засмачити. Масла вже й смак забули. Дякувати Богу, є своя картопля, городина. Курочок тримаю, маленьку кізочку годуємо, щоб мати колись для дітей хоч по склянці молока на день. Живність нам дали співчутливі брати й сестри з нашої церкви. Одягом, речами домашнього вжитку теж допомагають благодійники.
Жінка, за новим пенсійним законодавством, ще не досягла пенсійного віку. Каже, що на «біржу» її не ставлять і групи інвалідності не дають, хоча перенесла вже декілька операцій. Необхідності у її послугах няні в селі нема. Колишній роботодавець, вдівець, якому бавила 5 дітей, одружився, взяв багатодітну вдовицю, і тепер старші доглядають малечу.
Власне, з цією родиною і приїхала Тетяна Супрун на Волинь. До того зроду не була в Західній Україні. Розмовляє жінка по–українськи з полтавським акцентом, бо колись закидала її доля на Полтавщину. А от наш край відкривала для себе зі здивуванням. Зізнається, це наче інший світ.
— Знайомі й родичі зі Слов’янська лякали бандерівцями. А тут люди дуже добрі. На перших порах ми жили у сиротинці «Дім затишку», що в селі Дерно Ківерцівського району. Там біженців і годували, і одягнули, й оточили турботою. Щиро дякую директору дитбудинку Олександрові Мельнику, його помічнику Анатолію Товстинюку, а також Андрієві Рожку за їхню опіку. Я маю серйозні проблеми зі здоров’ям. І коли у мене віднялися ноги, то виходжувати взялися медики місцевої амбулаторії, піклувалися, наче рідні. Тоді я й подзвонила дочці, щоб приїжджала у Дерно з дітьми, — згадує Тетяна Анатоліївна.
Виїхати зі Слов’янська Оксані з малечею допомагали волонтери. Пожитків багато не могла взяти, бо на руках були тоді дворічні Маша й Коля, а Сергієві довелося затриматись у місті, чекав, поки видадуть паспорт. Тож на новому місці мусили починати жити «з нуля». Але жінки намагаються не падати духом, покладаються в усьому на Бога. По секрету обмовились, що Сергій скоро стане рівненським зятем, бо знайшов тут свою другу половинку. Похвалилися, що цього року матимуть більший город, а озимина вже зеленіє. Одне слово, вірять, що добрі люди не дадуть пропасти.

На фото: Рахунок за електроенергію в руці мами для дітей не аргумент, вони все одно просять чогось смачненького.