Іван Курдельчук чекав своєї фронтової нагороди 57 років. Підтвердження про нагородження прийшло у його село через п’ять днів після того, як ветеран помер від інфаркту...
Наймолодша дочка молодшого сержанта далекої уже війни принесла у редакцію батьків щоденник. Ні, не фронтовий. Тоді, у холодних окопах Східної Пруссії, було не до записів. Щоденник Іван Курдельчук вів у мирний час у своїх рідних Куликовичах, що у Маневицькому районі. Ті записи, виведені акуратним почерком у товстому зошиті, лаконічні, короткі, як політ кулі. “Коля привіз плужка”, “Спарували корову”, “За річкою косив шувер”, “Зранку було з вітром, в обід парко, під вечір пішов дощ”, “На Волоках посадили картоплю”, “Перший раз Євка погнала худобу на пашу”... Таких маленьких новел в одне речення про погоду в небі і в душі багато у пожовклому уже зошиті. Бо все життя сільський дядько вів свій щоденник. – Тато наш був цікавим чоловіком, працював будівельником, — згадує відвідувачка редакції, лучанка Лідія Іванівна Трофимчук (нинішнє прізвище). — У свій час передплачував багато газет і журналів, навіть “Всесвіт”, “Вокруг света”. А без “Волині” наша хата ніколи жити не могла. Тато був у селі живою енциклопедією. Здається, знав біографії президентів усіх держав, навіть їх жінок і родослівну. Не заглядаючи в записник, міг відповісти, скільки кілометрів від Куликович до Москви чи до Києва, до Львова або до Хабаровська... Практичний був у хазяйських і життєвих питаннях. Його часто питали односельці. “Іван, а яке сьогодні свято? Чи не борониться якоїсь роботи робити?”. Забудькуватим господарям щовесни нагадував, скільки треба зерна для посіву гектара жита, вівса чи ячменю. Фронтовика Івана Курдельчука часто запрошували на зустрічі з піонерами у місцеву школу. Бо він цікаво вмів розповісти про війну і мир на землі. Неодмінно одягав піджак з нагородами. На його грудях, правда, так і залишилося вакантне місце для заслуженого ордена Слави. Та за своє життя Іван Тимофійович його не діждався. Хоч і знав про ту нагороду, але скромно відмовчувався. Ще у серпні 1945 року Курдельчук Химі Семенівні в Куликовичі надійшов лист такого змісту: “Ваш син, Курдельчук Іван Тимофійович, за зразкове виконання бойових завдань у боротьбі з німецькими загарбниками нагороджений командуванням орденом Слави ІІІ ступеня і вибув з нашої частини з пораненням 24.03.1945 року. Для вручення йому документа про нагороду на право отримання урядової грамоти повідомте в частину свою адресу, одночасно сповістіть про це сина. Командир в/ч 73862 гвардії полковник Тарасенко”. Давно вже немає бабусі Хими, помер після інфаркту її син Іван. А лист той Курдельчуки бережуть як родинну реліквію. Лідія Іванівна принесла й інші документи з довгого марафону пошуків батькового ордена Слави. Кілька разів писали запити у Подольськ Московської області в Центральний архів МО РФ, та відповідей не надходило. Насамкінець сестра Лідії Галина, яка живе у Криму, звернулась до народного депутата України від свого округу. І нарешті 25 червня 2002 року надійшло довгоочікуване підтвердження, що Курдельчук Іван Тимофійович, уродженець села Куликовичі Маневицького району, проходив військову службу з 04.1944 по 03. 1945 років, що командиром 65-ої стрілецької дивізії нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня (наказ № 015 від 29.03.1945 року). Найбільша інтрига в цій історії, що в довідці значиться, ніби орден фронтовику вручений 9 листопада 2000 року. Тоді Іван Тимофійович ще жив і здрастував у своїх Куликовичах, кожного дня вносив нові записи у щоденник. Архівна ж довідка запізнилася рівно на 5 днів. Бо перед тим старенька вдова солдата війни, троє їх синів і дві доньки, онуки поховали дорогу їм людину. А сам орден вручили родині аж через два з половиною місяці — 4 вересня 2002 року. Нагорода десь валялась в шухляді байдужого чиновника. Лідія Трофимчук-Курдельчук попросила не називати того провинця. Мамі ж треба ще жити в селі. А самотнє життя на старості літ не солодке. Хоч діти й онуки провідують її, город садять. Виливши свою душу, Лідія Іванівна повідомила, що до Дня Перемоги хочуть поставити на батьковій могилі пам’ятник. Бережімо ж завжди світлу пам’ять у серці про дорогих нам людей. Святослав КРЕЩУК.
