Тривожний лист і телефонний дзвінок із рідних Локачів: робіть щось, нищать парк…
Тривожний лист і телефонний дзвінок із рідних Локачів: робіть щось, нищать парк, ріжуть старі дерева…
Валентина ШТИНЬКО
Наступних же вихідних вирушаю на батьківщину і одразу ж бачу зміни: великих звичних кленів і ясенів не було і на вулиці, що веде додому, і біля Будинку культури… Старий, із дитинства знайомий парк без найвищих дерев також виглядав спустошено й незвично. Серце стислося від жалю, а пам’ять послужливо запропонувала спогади. Скільки себе пам’ятаю — цей парк був старим. На жаль, я не знаю, коли він з’явився. Але старезні дерева, які тут росли, наштовхують на версію, що парк у цій місцині був уже тоді, коли поруч із ним ще стояв древній костел святого Антонія, який підірвали у роки Другої світової війни. Потім, десь у 60–х, на цьому місці спорудили Будинок культури і пам’ятник Леніну, якого, на щастя, давно вже нема, а від часів костелу зосталися лиш сходи, що вели до храму, які в радянські часи прикрасили скульптурними фігурками піонерів, адже навпроти була школа. Тепер, коли не стало високих дерев, вони особливо домінують на тій частині вулиці. Тож у місцевої влади з’явилася ще одна проблемка. Деякі радикально налаштовані локачани вимагають негайно знести цю скульптуру, інші вважають: хай стоїть, раз збереглася. Усе ж — історія, а дві дитячі фігурки до декомунізаційного руху особливого стосунку не мають. Якщо чесно, я б підтримала останніх, бо для мене це просто невід’ємний спогад дитинства. Як і старезна, годі обняти, дуплиста груша–дичка у найзатишнішому (бо найближче до рідної хати) куточку парку. Коли вона зацвітала весною, пахла так запаморочливо, що хотілося вдихати той аромат аж до болю в легенях, а може — у душі, про яку в дитинстві якось не думалося… А коли дичка родила маленькі, терпкі й тверді грушенятка, то либонь могла б нагодувати усіх локачинських дітлахів. Особливо допитливі, а може й голодні, знали: коли ці грушенятка покласти на горищі в сіно, то через тиждень вони перетворяться у смачні гнилички. Та годі спогадів та емоцій, час дослухатися й до аргументів розуму. А вони такі. Вже не роками – десятиліттями найвищі паркові дерева для своїх гнізд облюбували зграї ворон. Коли птахи на світанку знімалися в небо, здавалося — з парку суне чорна хмара. Про те, скільки вороння завдавало шкоди городам і грядкам, згадувати не буду, як і того, яка антисанітарія панувала під самими деревами, що перетворилися у пташині гуртожитки. Час від часу звідтіль лунали постріли, вочевидь, у когось із сусідів не витримували нерви у боротьбі з воронячою навалою. Окрім того, деякі дерева були вже надто старими й аварійними, а оскільки Локачі чомусь не минає жодна буря, то й небезпечними. І все ж невже містечко залишиться без парку? Адже не так багато тут місць для відпочинку. Щоб з’ясувати його подальшу долю, телефоную до голови селищної ради Богдана Іуса. Богдан Євгенович дає вичерпну інформацію: парк давно потребує впорядкування. Аварійні, сухостійні, а деякі зігнилі зсередини дерева становлять небезпеку для людей. Усі погодження з екоінспекцією є. А дерев, яким по 20 — 30 років, ніхто чіпати не буде, навпаки, весною й восени планується декілька акцій із залученням школи, профтехучилища, ветеранських організацій щодо впорядкування парку і посадки молодих дерев. А ще селищний голова розповів, що у 2005 році невеликі насадження проводилися, держлісгосп тоді поміг із саджанцями, от тільки статистика така: із кожних 100 посаджених дерев приймається приблизно 20. Тож із тих насаджень прижилися лише берізки. Мені як дочці агронома і людини, яка за своє життя посадила і виростила не одне дерево, щось така статистика не подобається. Скажіть на милість, невже із десяти дерев, які ви садите у своєму саду, біля своєї оселі, виживає лише два?! Ви за ними доглядаєте і не нищите? Отож-бо й воно, бо вони — ваші. А парк — нічийний, тож тут вткнули деревце у землю — і забули. А якщо спекотна весна, а воно ще не вкоренилося… Дозволю собі помріяти. Чому б кожному свідомому мешканцю Локачів не посадити в парку цієї весни (чи осені) своє іменне дерево, і не просто посадити, а й виплекати, доглянути. Щоб потім привести до нього своїх дітей чи онуків і похвалитися, згадати те, чого вони уже не пам’ятають. Бо у кожного з нас повинні бути свої великі дерева, під кронами яких дитинство і юність стають захищенішими. А ще мусимо пам’ятати біблійну подію, яка трапилася у древньому місті Єрихоні. Пригадуєте, багатий, але низького зросту начальник над митарями Закхей (або ж Захарій, що у перекладі з єврейської означає «Бог згадав») дуже хотів побачити Ісуса, який прибув у Єрихон. Але за масою народу йому нічого не було видно. Тому митар вирішив залізти на найвище дерево — сикомор (смоковниця чи по–теперішньому інжир). Ісус таки помітив його і мовив: «Швиденько злазь, бо я сьогодні маю бути у твоєму домі». Перш ніж зрізати найвище дерево, згадаймо цю притчу і розважмо: чи будемо мати куди залізти? А щоб не каятися, саме час узятися за лопати й саджанці. Весна ж бо минає так швидко…
На фото: Парк лише тоді місце відпочинку, коли у ньому порядок...
