Телевізор на кухні — то хороша річ. Зима і декрет неабияк посприяли тому, що я дійсно багато часу його дивилася. Навіть могла б напередодні виборів стати непоганим аналітиком і до дрібниць проаналізувати кампанії багатьох кандидатів. Але написати про телепростір змусили не вибори...
Інна ПІЛЮК, інженер прес-центру ПАТ «Волиньобленерго»
Телевізор на кухні — то хороша річ. Зима і декрет неабияк посприяли тому, що я дійсно багато часу його дивилася. Навіть могла б напередодні виборів стати непоганим аналітиком і до дрібниць проаналізувати кампанії багатьох кандидатів. Але написати про телепростір змусили не вибори
Воно назбирувалося щодня з різних каналів, неприємно осідало на душі і наступного дня поповнювалося новим тягарем. Це стало незграбною, брудною сніговою кулею, яку потрібно чимдуж розбити на дрібні уламки, аби вони швидше розтанули і зникли геть. «Воно» — це неприємне усвідомлення того, чому вчить сучасний інформаційний продукт. Чимало цікавих, на перший погляд, пізнавальних телепередач стали відверто пропагувати нахабність. Із більшості журналістських розслідувань мені щодня нав’язують необхідність свідомо йти на конфлікт, шукати дрібниці, до яких можна присікатися, але які не варті виїденого яйця. Щоразу не втомлюються переконувати, що і в магазині, і в транспорті, і в дитсадку мене дурять, що всі навкруги наживаються на необізнаності споживача і що тільки скандалом можна відстояти свою правоту. Повторюють, що обман на мене чекає у пляшці шампуню чи у тарілці салату в кафе, в перукарні чи в маршрутному таксі. Після такого інформаційного пресингу починаєш бачити погане ледь не у всьому і направду вірити, що без конфлікту щось вирішити — зась! Чому мене не вчать, що можна бути ввічливим, що можна послідовно і чемно розпитати про проблему? Чому не радять перепитати, зачекати, попросити щось пояснити? Для чого показують, як провокувати конфлікт, і виносять цю науку ледь не в розряд сенсацій? Особисто мені не раз доводилося бувати в ситуаціях, де додай трохи гонору і нахабності — і була б сварка на рівному місці. Якось навесні потік дах у квартирі. Але я свідомо йшла до ЖЕКу не конфліктувати, а зуміти зробити так, аби у домі було сухо, а на душі — спокійно. Досі пам’ятаю приємну жінку-майстра, яка того дня теж, вочевидь, була налаштована на діалог, а не на сварку. Тому рішення знайшли спокійно, та ще й без особливих матеріальних втрат для обох сторін. А можна було б із самого порога зайти з претензіями, звинуваченнями, а тоді з великою вірогідністю почути аналогічну мову у відповідь. Потім гепнути дверима і після цього ще довго розповідати сусідам, які у ЖЕКу байдужі люди працюють, аби й наші знайомі йшли туди заздалегідь негативно налаштованими. А далі ще й знайомі знайомих продовжили б такі взаємини… Знову б виросла ота потворна снігова куля, але вже довкола конкретної установи, конкретної людини. І навряд чи хто намагався б тоді розтопити її елементарною ввічливістю. Знайома проходила практику на польському телебаченні. Вона здивовано розказувала, як там радили записувати коментар. Запитуєш про проблему, і якщо тобі відповідають просто і без емоцій, то можна про це саме ще раз запитати, але різкіше і з претензією, аби тобі так само відповіли. Кількістю аналогічних запитань доводиш співрозмовника до потрібної «кондиції». Сюжет із таким коментарем, мовляв, буде цікавішим і відтак — більш рейтинговим. Отака наука. Отака логіка. Усі ми не без гріха. Можемо без причини десь і крикнути, і не вислухати. Характер і звички важко контролювати, а виправляти ці вади в собі не завжди вміємо, бо й не завжди цю необхідність помічаємо. Але пропагувати нахабність через ЗМІ — то таки зайве. Тисячолітню приказку про око за око чи зуб за зуб можна ж трактувати й по-іншому: людяністю на людяність.
