Літня жінка, що сіла поруч зі мною у тролейбусі й тримала в руках пакетик із кількома невеликими рибинами, скрушно зітхнула…
Літня жінка, що сіла поруч зі мною у тролейбусі й тримала в руках пакетик із кількома невеликими рибинами, скрушно зітхнула: — Ото бачите, просила продавця, щоб дав живу рибу, а вона навіть не ворушиться. Чи я до «Салюту» доїду, бо щось ніколи «дев’яткою» не їхала…
Валентина ШТИНЬКО, голова первинної журналістської організації газети «Волинь–нова»
Жінці явно бракувало спілкування. І як тільки я підтримала розмову на кшталт «А що в тому «Салюті» є такого, чого нема в інших магазинах?», як почула, що там дешевша, ніж в інших місцях, «пекінка», за якою оце доводиться їхати через ціле місто. Моя співрозмовниця за два роки похоронила чотирьох найближчих людей. Від переживань «прикинулися» цукровий діабет і ще купа хвороб. Потрібні дієта і дорогі ліки, а пенсія мінімальна, тож мусить «відбивати» у життя кожну копійчину. Розповіла, як урізноманітнює свій раціон: на початку тижня варить або пече картоплю і відкриває «закрутку». Потім кожного дня варить якусь нову кашу — ячну, січку гречки, пшеничну, пшоняну, плюс «закрутка». До кінця тижня ті каші зазвичай потрохи залишаються, тоді змішує всі залишки і робить запіканку. А тепер–от Великий піст, зітхає, а як постити, коли у мене піст чи не цілий рік, коли ні капусти, ні грибів, ні квасолі не докупишся… Сказати, що слухати цю несподівану сповідь було боляче — нічого не сказати. А тут іще теленовини «підлили масла у вогонь». Розповіли, що у великих містах почастішали випадки, коли біля супермаркетів у жінок виривають — ні не сумочки із гаманцями й телефонами, а пакети із продуктами. І навіть провели «майстер–клас», як пакет утримати або щоб він розірвався і продукти випали на землю. «Телетренер» чомусь переконаний, що в такому випадку злодій утече, а власник спокійно збере своє добро. Люди добрі, чи ж можна у такому світі жити спокійно, коли одвічну щоденну молитву «Хліб наш насущний дай нам сьогодні» за щоденною стріляниною і політичною тріскотнею Господь уже не чує, коли влада вдає, що вона сліпа й глуха, бо голодним народом, народом, якому у споживчому кошику вділяють аж 12 гривень на рік на купівлю книг та задоволення інших духовних потреб, — управляти легше! Пригадалася сценка, побачена 15 років тому в одному з лондонських супермаркетів. Місцевий «безхатько» узяв батон і жадібно відкусив. Біля нього тут же опинилася охорона і дуже ввічливо про щось запитала. Моя знайома прокоментувала це так: зараз вони викличуть представника соціальної служби, який з’ясує, чи справді той чоловік не має за що купити хліба. Якщо так, то йому протягом трьох днів нарахують соціальну допомогу, а власникові магазину відшкодують збитки. Не знаю, можливо, зараз у зв’язку з напливом біженців і на Заході щось змінилося. Світ не стоїть на місці. Але зміни, які відбулися останнім часом в Україні, не просто лякають, жахають! І якщо політики, які прирекли понад 80 відсотків населення на пожиттєвий піст, сподіваються, що «війна усе спише», то — даремно. Бо крім людського, корумпованого і корисливого, є ще й інший, непідкупний Божий суд.
