ОПАЛЬНИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.95 € 31.99

ОПАЛЬНИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ

Великий внесок у перемогу над фашистською Німеччиною вніс полководець маршал Георгій Костянтинович Жуков...

Великий внесок у перемогу над фашистською Німеччиною вніс полководець маршал Георгій Костянтинович Жуков. Його ім’я і слава гриміли у роки війни та після перемоги по всій країні і далеко за її межами. В особі Жукова історія залишила нам великий приклад гідного служіння Вітчизні та народу. Не будемо зараз судити, чи в усьому та завжди він був правий. Справа ця за військовими знавцями та істориками. Наша розповідь — про роки його невизнання і забуття.
Можливо, не всі, особливо молоде покоління, знають, яка гірка доля спіткала маршала у післявоєнний період. Він, як у свій час великі російські полководці Суворов і Кутузов, після перемоги над ворогом опинився у немилості. Роки опали умовно можна розділити на три періоди. Перший — 1946—1953 р.р. — перебування полководця на чолі другорядних військових округів в Одесі і Свердловську; другий — 1957—1965 р.р. — повна опала і, нарешті, третій — 1966—1974 р.р. — рецидиви опали.
Слід зазначити, що на життєвому шляху маршала виникало чимало всяких негараздів і навіть загроз ще напередодні війни. Так, у кінці 30-х років тільки завдяки випадковості він уник “репресивної машини”. Поспішний від’їзд у Москву, а потім на Халхін-Гол врятував його від арешту. Проте під “пильною опікою” органів безпеки він залишався майже до похилого віку.
Після поразки німців під Москвою, вирішальну роль у якій відіграв Жуков, значно зросли його авторитет та популярність. Ця обставина неабияк занепокоїла Сталіна. І незабаром в арештованого по доносу генерала Голушкевича підручні Берії намагалися отримати необхідну інформацію, аби підібратися до Жукова. Улітку 1945 року компрометуючі свідчення на маршала “вибивали” у головного маршала авіації Новикова та наркома Шахуріна. З цією метою чинив арешти генералів і офіцерів заступник Берії Абакумов, який в кінці 1945 року без відома Жукова прибув у групу радянських військ у Берлін.
А тим часом наближався до свого апогею культ особи Сталіна. Усі заслуги у переможній війні приписувалися “геніальному полководцеві” генералісимусу Сталіну, який не збирався поділяти з будь-ким лаври. В цих умовах набирали обертів нові фабрикації та репресії. Багато фронтових генералів і офіцерів опинилися у застінках Берії та концтаборах. Не залишався “поза увагою” Жуков, авторитету та славі якого надзвичайно хворобливо заздрив Сталін.
На догоду йому Берія активізував збір різноманітних “відомостей” щодо Жукова. У їх числі були, наприклад, і такі: без поважних підстав звільняє із посад вищих начальників; затверджує “хибні” статути; присвоює собі заслуги у багатьох перемогах, принижуючи роль Сталіна. Доносили також і про те, що деякі відомі генерали (Чуйков, Катуков, Казаков та інші) називають себе “жуковцями”, а не “сталінцями”. У своїй “старанності” Берія інкримінував Жукову змову проти Сталіна.
Незважаючи на такі матеріали, Сталін розумів, що Жуков — не та фігура, з якою можна легко розправитися. Він не міг не враховувати авторитету Жукова серед військових та їх можливого невдоволення крутими діями проти маршала, бурхливої реакції народних мас, з уст яких не сходило ім’я полководця та негативного міжнародного резонансу. У зв’язку з цим Сталін почав діяти обережно, згідно з добре відпрацьованим планом. Спершу він провів із Жуковим декілька особистих профілактичних розмов, а потім залучив до заходів вищих військових керівників. “Судилище” над маршалом проходило у два етапи. Спочатку на багатолюдній нараді у Кремлі в кінці 1945 року без участі Жукова, а потім у середині 1946 року — на засіданні вищої військової ради. (В той же час Сталін відкликав Жукова із Берліна і призначив головнокомандуючим сухопутних військ та одночасно — заступником міністра Збройних сил. Яка підступність!). На засіданні військової ради Сталін, Молотов, Маленков і Берія на основі “допоміжних свідчень” намагалися переконати полководців та вищих військових чинів в організації Жуковим державної змови. На захист маршала стали військові діячі (Василевський, Конєв, Рокоссовський, Соколовський, Рибалко). Сталін не прислухався до них і направив Жукова в Одесу, а у лютому 1947 р. — у Свердловськ командувати військовими округами. Маршала вивели також із складу ЦК.
Розповідаючи Костянтину Симонову про ці події, маршал згадував, що проти нього із групи офіцерів була сфабрикована справа про змову проти Сталіна. У справі фігурувало 75 чоловік, 74 із них перебували під слідством. На волі залишався тільки він. Але Сталін не наважився дати згоду на його арешт.
“Я, — відмічав Жуков, — гостро відчув сталінську заздрість на параді Перемоги, коли мене там вітали і кричали “Ура!”. Сталіну було це не до вподоби. Я побачив, як він стоїть і як у нього ходять вилиці”.
Майже на 7 років ім’я Жукова зникло із ЗМІ. Його мовби не було у країні. Невідомо, що спонукало пристарілого “вождя” на це, але не без його згоди у жовтні 1952 року на ХІХ з’їзді партії опального Жукова знову вибрали кандидатом у члени ЦК. В кінці лютого 1953 року відкликали у Москву, а після смерті Сталіна у березні призначили першим заступником міністра оборони. (На думку маршала, Сталін мав намір призначити його міністром). Проте, на наш погляд, справа могла бути в іншому. Надто підірване здоров’я та вік Сталіна спонукали замислюватися деяких впливових членів Президії ЦК (Маленкова, Булганіна, Хрущова), адже на випадок його смерті, їх міг “прибрати до рук” всесильний Берія. Вони знали, що протистояти Берії буде можливим тільки за допомогою Жукова, а тому заздалегідь “підтягували” його до Москви.
Анатолій МАЛЯРЕНКО.
(Далі буде)