Усі пасажирські поїзди, які прибувають на столичний вокзал, зустрічає мелодія «Як тебе не любити, Києве мій?» та строгий жіночий голос диктора. У нього якийсь особливий тембр та магнетична привабливість. Водночас чути металічні нотки, які не дають розслабитися, а нагадують розгубленим та неуважним прибульцям, що вихід у місто через підземний перехід або через другий поверх пасажирського терміналу...
Кость ГАРБАРЧУК, редактор відділу інформації, діяльності влади та місцевого самоврядування газети «Волинь-нова»
Усі пасажирські поїзди, які прибувають на столичний вокзал, зустрічає мелодія «Як тебе не любити, Києве мій?» та строгий жіночий голос диктора. У нього якийсь особливий тембр та магнетична привабливість. Водночас чути металічні нотки, які не дають розслабитися, а нагадують розгубленим та неуважним прибульцям, що вихід у місто через підземний перехід або через другий поверх пасажирського терміналу
Мені здається, коли я приїхав у 1984–му навчатися до столиці, то з тих пір голос диктора на залізничному вокзалі не змінився. Очевидно, їх підбирають за якимось особливим конкурсом. Хоча підозрюю, що це одна й та ж людина. Мені завжди хотілося побачити цю жіночку, яка вже багато років проводжає й зустрічає всі потяги і вдень, і вночі. Вона, очевидно, знає напам’ять розклад руху… Щоразу, коли буваю у столиці, з особливим трепетом заходжу у Володимирський собор. У такі моменти, коли велично співає хор, власна щоденна суєта видається мізерною та жалюгідною. Саме цей храм, який повертає спогадами у студентське життя, вважаю своїм. Тоді ми були войовничими атеїстами й зовсім не вміли молитися, але щось притягувало до собору. Думаю, генетична пам’ять предків. Із друзями частенько забігали сюди, особливо під час сесії. Від червоного корпусу університету, який колись носив ім’я святого Володимира, зовсім близенько – тільки перейти бульвар Шевченка. …Якось у храмі мені пощастило познайомитися з київським науковцем Віктором Осветінським. Вивчивши архівні документи, він написав книгу «Собор–шедевр». Дослідник знає практично всі таємниці нашої духовної святині, спорудження якої тривало 44 роки. Приміром, коли завершили зведення будівлі, щоб перевірити її на міцність, на склепіння солдати винесли 640 тонн піску в мішках. Випробування підтвердило високу надійність та правильність інженерних розрахунків… За собором у ті роки знаходився міжміський телефонний переговорний пункт. Звідси за одну монету номіналом 15 копійок телефонували додому. А неподалік – магазин «Академкнига». Практично всі життєво необхідні для студента об’єкти… Обіч Хрещатика в Пасажі самотньо п’є свою незмінну каву архітектор Владислав Городецький. Пам’ятник так щільно обставлений дорогими й дуже дорогими машинами, що неможливо сфотографувати, але химерний киянин дивиться іронічно–зневажливо на таких скоробагатьків, які вважають себе господарями і життя, і загарбаного ними міста, та на їхні статусні автомобілі. Сьогодні вони є, а завтра згинуть, ніхто й не згадає. А він, автор Будинку з химерами та ряду інших шедеврів, буде завжди в Пасажі та у моєму Києві. Тільки подумайте: скільки місто пережило різних зайд та окупантів, але вони завжди кудись зникали. Якщо сприймати історію за історичними циклами, то після «темних віків» розпочинається епоха Відродження. Хочеться вірити, що вона вже прийшла і київські фрески знову засяють новими барвами.
