І ТУТ Я ОТРИМАЛА «ПРИВІТ» ВІД БАНКУ: «СЛИШ, ТИ, ГОНІ ДЄНЬГІ, А ТО ГОЛОВУ ОТОРВУ»

Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу відповідальний секретар газети «Волинь-нова» Тамара ТРОФИМЧУК...

… ЯК ТРЕБА ДВА ДНІ ДОВОДИТИ, ЩО НА РУЦІ СПРАВДІ НЕМАЄ ПАЛЬЦЯ
Наша бюрократія завжди вміла створити громадянину проблему на рівному місці, але іноді ця її здатність набирає просто карикатурних форм. Як ілюстрація — випадок, що трапився із сином моєї подруги, який проходив медкомісію у військкоматі. Події, щоправда, відбувалися не в нашій області, але нема жодних гарантій, що чогось подібного не могло бути й на Волині. Отож, у 18-літнього юнака на правій руці немає вказівного пальця. Втратив його в початкових класах, коли катався на каруселі і з цікавості запхав руку у якусь щілину. Каліцтво хоч і невелике, та все ж вплинуло на подальше життя хлопця. Зокрема, стало перешкодою для вступу у суворовське училище, потім — до Національного університету цивільного захисту.
Всюди, де передбачався контакт зі зброєю, двері для юнака були зачинені. Казали: немає пальця — немає навчання. І тільки на медкомісії у військкоматі до ампутованої фаланги поставилися з підозрою. І то настільки серйозною, що зробили цілий детектив під умовною назвою: «Це ще треба довести, що його у тебе справді немає». Хоч у медичній картці містилося кілька записів про травму, а в складі комісії був хірург, цього шановним лікарям виявилося замало. Засвідчити факт відсутності пальця, яку на власні очі бачили всі члени комісії, вони відмовилися. І направили бідолаху до травматолога в поліклініку за місцем проживання, який мав дати про це довідку.
Але місцевий травматолог теж виявився не ликом шитий і довідки не дав, а послав призовника на рентген у… третій медзаклад, позаяк у їхній поліклініці не працював апарат. У цій лікарні мати із сином витратили ще півдня. Потім зранку мали прийти за описом знімка, далі повернутися до травматолога, звідти — на медкомісію у військкомат.
«Навіщо знову рентген? – запитувала мама у травматолога. – Ми ж його вже кілька разів робили. Що ви хочете побачити на знімку? Чи не росте там новий палець? Чи думаєте, що син симулює? Але ж якщо все ставити під сумнів, то можна сказати, що й рентген підроблений. Тоді моєму хлопцеві, аби підтвердити, що це його знімок і його рука, треба робити фотографію як у банку, коли видають пластикову карточку. В одній руці він буде тримати рентген, другу руку, без пальця, покладе на груди, аби все було чітко видно. А то раптом хтось знову в чомусь засумнівається».
Читаючи про цей випадок, можна було б усміхнутися. Хоч насправді веселого тут мало. Звісно, військово–медичні чиновники знайдуть пояснення своїм діям, пославшись на якусь інструкцію, циркуляр чи рішення. Напевно, зі своєї точки зору вони все зробили правильно. Але нам, простим смертним, цього не зрозуміти.

… МІСТЕРОМ ІКС ІЗ ЗОНИ АТО
Поразку представника «Самопомочі» Семена Семенченка на виборах у Кривому Розі інакше як ганьбою назвати не можна. Для чого взагалі було встрявати в цю історію, знаючи про переважаючі сили Вілкула-старшого і його підтримку на Дніпропетровщині? Щоб показати видимість боротьби, створити ілюзію демократії чи просто погратися з регіоналом у піддавки, мабуть, не безплатно?
Втім, чекати іншого від пана Семенченка та йому подібних «героїв нашого часу», які пройшли у парламент на хвилі патріотизму, не випадає. Зараз я згадую його появу на політичному небосхилі і не перестаю дивуватися, як майстерно політтехнологи подали нового діяча громадськості. Все було зрежисовано від і до: грізний боєць у балаклаві не сходив із телеекранів і одразу заінтригував багатьох.
Як виявилося, знавці виборчих хитрощів правильно зробили, сховавши на початках обличчя цього пана. Кожен, хто пізніше побачив його без балаклави, в глибині душі відчув розчарування. З таким дитячим лицем пасувало би виступати у театрі юного глядача, а не воювати. Без «маски» грізний Семенченко виглядав так само кумедно, як Арсеній Яценюк у ролі чеченського терориста. Покажи тоді людям такого вояка — і прощавай політична кар’єра. А так загадковий, войовничий — просто тобі містер Ікс із зони АТО.
На жаль, не одним Семенченком нині багатий наш парламент. І тому, знову ж повертаючись у минуле, розумієш, що на виборах 2014 року нас вкотре обманули. В чому саме полягала підміна, одразу було важко сказати. Але відчуття якоїсь фальші, невловимого прихованого підтексту було доволі сильним. То скільки ще нас будуть дурити, розводити, як кошенят, всілякі шарлатани від політики? Чи закінчиться це коли–небудь, чи прийдуть у парламент чесні, професійні люди? Розумію, що питання риторичні. І все ж так хочеться мати нарешті порядну владу, на яку заслуговує наш багатостраждальний народ. Хоча у ситуаціях, подібних до описаної, є й повчальний момент. Принаймні тепер уже всім зрозуміло: чим радикальніший діяч, тим більше шансів, що в майбутньому він виявиться засланим козачком, ставлеником олігархів, «рукою Москви» – ким завгодно, тільки не тим, за кого видавав себе на початку.

… ЦІНОЮ ПОМИЛКИ У ТЕЛЕФОННОМУ НОМЕРІ
Кілька останніх місяців зайфмаюся тим, що сварюся з представниками фінансової установи «Банк Михайлівський». Із незрозумілих причин його працівники регулярно дзвонять із київського офісу, називають мене Галиною Борисівною і вимагають повернути якісь гроші. У відповідь намагаюся пояснити, що — не Галина Борисівна, що ніколи не була клієнткою їхнього банку. Але вони не хочуть нічого чути, обриваючи мої пояснення на півслові: «Та що ви таке кажете? Ви ж щойно вийшли з нашого офісу». Після цього наші бесіди нагадують розмову сліпого з глухим — кожен намагається довести своє, тож результат дорівнює нулю.
До певного моменту я сміялася над цією ситуацією, дивуючись безладу у банківській установі. Але місяць тому наші розмови вийшли на новий рівень. Дзвонити почали колектори – грубі, по-хамськи налаштовані чоловіки, котрі займаються вибиванням грошей у злісних боржників. «Галіна Борісовна, вєрнітє дєньгі по–хорошему, іначє не дойдете домой», — кричав у трубку один тип. «Слиш, ти, гоні дєньгі, а то голову оторву», — волав у трубку інший. Таких дзвінків було чотири, потім ці ж «діячі» надіслали безграмотну есемеску, що мною будуть займатися правоохоронні органи.
Хоч не хотілося цього робити, довелося завітати в гості у луцький офіс «Банку Михайлівський». Погрози не дійти додому — не жарти, тож відклала всю роботу і вирушила на проспект Волі. Про проблему, в якій не винна ні на йоту, спочатку розповіла начальнику відділення. Але, вислухавши мою розповідь, пані сказала: «Та то колектори», а потім запитала з недовірою: «Це точно ваш номер телефону? Він завжди був ваш?» І відправила за інший столик до молодої працівниці.
Якби на обличчях керівника чи підлеглої читалася хоч тінь співчуття, ця розповідь не була б написана. Натомість молода працівниця, не приховуючи свого невдоволення, запропонувала заповнити заяву, в якій треба вказати (увага!) свою адресу, паспортні дані, ідентифікаційний номер. Я ледь не плакала: «Дівчино, ви знущаєтеся? Як вказувати адресу, коли мені погрожують, що не дійду додому?!» «Тоді ми не можемо вам допомогти», — відрізала працівниця.
Деякий час у нас тривала суперечка. Зрештою зійшлися на тому, що заяву можна подати без персональних даних. Дівчина прийняла її так, наче робила велику послугу. Хоча я принесла документи, що засвідчують особу, і довела, що ніяка на Галина Борисівна, просити вибачення ніхто не збирався. «Чи хтось перепросить мене за це неподобство?» — запитала я на прощання. «Так, — спохопилася начальник відділення. — Приношу вам свої вибачення».
З гірким осадом на душі виходила я з приміщення. Раніше мені імпонувала установа «Банк Михайлівський». Сама назва асоціювалася з Києвом та Михайлівським золотоверхим собором, дзвони якого врятували Майдан від розгрому. Тепер від колишньої симпатії не залишилося й сліду. Установа, у якій із даних про позичальника найголовнішим вважається записаний із помилкою номер телефону, не може викликати довіри. Кажуть, не варто лікуватися у медика, в кабінеті якого засохли вазони. А я додам, що не варто мати справу з банком, який, не розібравшись, готовий натравити на людину мордоворотів, хоча вона Богу душу винна.