У ТЕ, ЩО БОГДАН ХОДИТИМЕ, НЕ ВІРИВ НІХТО

Досвід реабілітації хворих із важкими наслідками травм, неврологічних недуг, напрацьований ратнівськими медиками, зацікавив столичних фахівців...

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

І БАТЬКО ВДЯЧНО ПОТИС РУКУ
Тривалий час ця галузь медицини була в Україні на правах падчірки. Ситуацію змінила війна на Сході, що скалічила сотні молодих чоловіків, які потребують відновлювального лікування. Та, на жаль, докорінно змінити ситуацію, створити повноцінні реабілітаційні відділення та центри за короткий час неможливо, це — справа не одного року. А от у Ратнівській центральній районній лікарні, як виявилося, впроваджувати сучасні відновлювальні методики взялися давно.
— Глибше відчути, наскільки важливим є для хворих процес реабілітації, мене років 15 тому змусив батько. Він мав інсульт і дуже переживав, коли паралізувало руку й ногу. Казав: «Сину, ти ж лікар, невже нічого не можна зробити?» І ми спільно з нашим завідувачем неврологічного відділення Валентином Краснюкевичем почали думати, як вдосконалити реабілітацію хворих, де запозичити досвід, — розповідає головний лікар Ратнівської ЦРЛ Михайло Бегаль, терапевт за фахом. — До речі, батько мій через півроку зміг потиснути мою руку, а через рік і коня запрягав, і дрова рубав.
Валентин Краснюкевич їздив у лікувальні заклади Києва, Львова, Вінниці, де були найкращі відділення реабілітації. Багато до чого приходив інтуїтивно, адже за 40 років неврологічної практики мав і власні напрацювання. У лікарні згадують, як усі дивувалися, коли Валентин Григорович почав вимагати, щоб післяінсультним хворим фіксували здорові руки, змушуючи задіювати сковані парезом кінцівки. Згодом з’ясувалося, що так роблять і в закордонних реабілітаційних центрах із найновітнішим обладнанням.
— Звичайно, необхідні спеціальні тренажери, можливість проводити водні процедури, важливо мати технічне забезпечення. У нашій лікарні матеріальна база для реабілітації хворих постійно поповнюється. Але, на жаль, в Україні медичні університети не готують лікарів-реабілітологів. Відновлювальне лікування досі — справа медсестер. А цим має займатися ціла команда спеціалістів на чолі з кваліфікованим реабілітологом, який для кожного пацієнта складає індивідуальний план дій, — Валентин Краснюкевич показує кабінети реабілітації, де «господарюють» медсестри Світлана Омельчук і Марія Нефедюк.
У неврологічному відділенні триває ремонт, тож пацієнти мусять терпіти пов‘язані з цим незручності. Але нарікань ми не чули. Софія Шпанчук із села Піщане Камінь-Каширського району хвалила місцевих медиків:
— Я за рік тут уже п’ятий раз, бо бачу, що є результат. Торік поїхала до Львова і там мене розбив просто на вулиці інсульт. «Швидка» завезла у їхню лікарню, я там 5 днів побула і сказала, щоб син забирав у Ратне. Тут і ходити навчили, і писати вже можу.
Ну а самі лікарі в розмові не приховували і проблем: змушені користуватися допотопним комп’ютерним тонографом, який часто виходить із ладу. Тож украй необхідне нове діагностичне обладнання, щоб можна було в перші години розпізнати інсульт, провести тромболізис і уникнути серйозних ускладнень. Тоді багатьох хворих і не доводилося б виходжувати після парезів.
Жителю Ратного Віктору Мілінчуку — 45. Згадує, як потрапив із підозрою на ішемічний інсульт до райлікарні. Звідти відправили до Луцька. Після
10 днів лікування зумів звестися на ноги, але відновити мовлення, функції паралізованої руки було не так легко. Дружина повезла у столичний приватний реабілітаційний центр «Оберіг».
— Одна доба перебування у цьому центрі коштує 2500 гривень. Щодня зі мною працювало 5 — 6 фахівців — логопед, масажист, тренер, інструктор із лікувальної фізкультури, психолог. За 3 тижні, які я провів у клініці, неможливо позбутися усіх наслідків інсульту. Тому продовжую реабілітацію у нашій райлікарні, де застосовують чимало подібних методик, — каже Віктор Мілінчук.

ФІЛЬМ ДЛЯ ПРОФЕСОРА З ВІННИЦІ
20-річний Богдан Боговід розбився на мотоциклі. Черепно-мозкова травма була настільки важкою, що нейрохірурги обласної лікарні не могли нічого втішного обіцяти. Хлопець майже два місяці був у комі, переніс три операції. Ніхто не вірив, що він ходитиме.
— Коли загроза життю минула, Богдана із Луцька перевели до нас. Було шкода дивитися на цю молоду людину. Ще вчора — студент, міцний, красивий юнак, став зовсім безпомічним, прикутим до ліжка. Крок за кроком почали потихеньку відновлювальне лікування. Молодий організм хлопця, терпіння і труд його матері, зусилля медиків — усе працювало на результат. Я консультувався з приводу реабілітації Богдана зі знайомим професором із Вінниці. Він попросив фільмувати, що і як робимо, якого ефекту досягаємо. Нещодавно цей фільм демонстрували на конференції реабілітологів у Києві, — каже Валентин Краснюкевич.
Разом із лікарем вирішили навідатися у село Жиричі, де живе Богдан. Батьків хлопця вдома не застали. Бабуся Марія поскаржилася на онука: недавно сам пішов аж до крамниці. Валентин Григорович згадував:
— За якийсь час після операції Богдану треба було приїхати у відділення нейрохірургії на обстеження. Якраз і я мав справи в обласній лікарні. Підійшов до Івана Степановича Бобрика разом із Богданом: «Прийміть хлопця з Ратнівщини, якого ви оперували». А Бобрик питає: «А де цей пацієнт?» Не міг повірити, що Богдан став на ноги. Його потрібно усьому навчати з нуля, як малу дитину. Але результати уже помітні.
— Ми з ним і читати пробуємо, і вправи робимо. Але для цього треба мати спеціальні знання. Богдан потроху згадує, як грати на трубі, він же навчався у Рівному в Інституті культури, закінчив музичне училище. Мама не продала інструмент навіть тоді, коли вкрай потрібні були гроші на лікування. Сподіваємось, Богдан ще гратиме, як колись, — не втрачає надії брат Антон.
«Після Великодня чекаємо тебе», — прощається зі своїм пацієнтом Валентин Краснюкевич. А по дорозі розповідає нам, що на подвір’ї лікарні скоро буде створено спеціальний реабілітаційний майданчик, щоб пацієнти могли тренуватися не тільки в кабінетах. Особливо сподобається це дітям. Як з’ясувалося, ухил на реабілітацію врятував у Ратнівській лікарні дитяче відділення.
— Був період, коли його збиралися закривати. Нині у відділенні на 25 ліжок маємо 29 маленьких пацієнтів, з них 18 потребують реабілітації. Діток із ДЦП до нас привозять навіть з інших районів. В останні роки дуже серйозну увагу приділяємо відновлювальному лікуванню малечі, — переконувала заступник головного лікаря Галина Кліщевська.
Авторитетно підтвердив це і 6-річний Артем Ярмолюк, осідлавши поні, дочекавшись заняття з іпотерапії. Живе хлопчик у Голобах Ковельського району. Його бабуся повірила ратнівським лікарям після того, як тут навчився ходити онук її знайомих із села Межисить, який теж страждав від дитячого церебрального паралічу. Їздити верхи — найулюбленіша лікувальна процедура малечі, тож усі три коники, подаровані сільгосппідприємством «Ратнівський аграрій», ані дня не простоюють.

На фото: На домашньому тренажері Богдан щодня «намотує» кілометри.

Фото Галини СВІТЛІКОВСЬКОЇ.