Хоча й існує коротший шлях, завжди, повертаючись із роботи додому, обираю цей — через скверик за Палацом урочистих подій, а далі — через територію Луцької гімназії № 21. Адже дорогою можна і спів птахів послухати, і помилуватися першими зеленими прапорцями, якими вітають весну шкільні верби та берізки...
Валентина ШТИНЬКО, член Національної спілки письменників України
Хоча й існує коротший шлях, завжди, повертаючись із роботи додому, обираю цей — через скверик за Палацом урочистих подій, а далі — через територію Луцької гімназії № 21. Адже дорогою можна і спів птахів послухати, і помилуватися першими зеленими прапорцями, якими вітають весну шкільні верби та берізки. А ще тут завжди гамірно від дитячих голосів, бо навіть коли закінчуються заняття у гімназії, стадіон і спортивні майданчики ніколи не бувають безлюдними. Не раз і сама бігала цими доріжками за непосидами–онуками, а тепер вони вже підросли, під час прогулянок бабусі не потребують…
І раптом у цю весняно–надвечірню рапсодію увірвався звук, від якого з несподіванки мало не присіла. Поруч за огорожею крокувало двоє хлопчаків років по 12 — 13, і один із них зненацька пожбурив на шкільне подвір’я скляну пляшку, вочевидь з-під пива. Осколки скла розлетілися по асфальту. Другий кинув пляшку на газон і вона, на щастя, вціліла. Зауваживши, що їхній хуліганський вчинок не залишився непоміченим, хлопчаки гайнули за ріг сусіднього будинку. Від болю й образи зайшлося серце. Що це? Недоліки виховання, протест, вибрики «важкого віку»?! Але це наші діти, а отже — наше дзеркало, продукт суспільства, яке ми будуємо. Чомусь хотілося думати, що юні хулігани — не учні 21–ї гімназії. Адже не раз доводилося спостерігати, як тут піклуються про чистоту, ошатність території навчального закладу, як підстригають живопліт, вчасно обрізують дерева, підфарбовують спортивний інвентар, як гімназисти разом із педагогами підмітають доріжки, садять і прополюють квіти. А тим часом затишною й доглянутою територією користуються не лише школярі. Тут гуляють молоді мами з візочками і старші дошкільнята, тут до пізнього вечора не стихають удари м’яча. Коли ж нарешті всі розійдуться по домівках, на газонах і заметених зранку доріжках залишаються пластикові пляшки з–під води, упаковки з–під печива, паличок, сухариків і т. п. Намагаюся і не можу зрозуміти психологію цих людей. Адже всі вони прийдуть сюди гуляти, займатися фізкультурою і завтра, і післязавтра. Невже їм байдуже, де зроблять перші кроки їхні діти — на чистому зеленому газоні чи серед сміття? Хіба так складно молодій мамі, турботливо витерши малюкові, що впав, долоньки вологою серветкою, кинути її в спеціальний пакетик для сміття і забрати додому, а не жбурнути тут же, під ноги? Передбачаю роздратування і колег, і читачів, мовляв, тема сміття на наших вулицях, у дворах, скверах така «заїжджена», писана–переписана, то чи ж варто повертатися до неї знову? Та, немов заклинання, повторюю вислів древніх римлян, який чомусь врізався в пам’ять ще зі студентських часів: «Крапля точить камінь не силою, а частотою падіння». Тож плекаю крихітну надію, що постійна увага до цієї теми таки дасть результати, і ми одного чудового ранку прокинемося не на вселенському смітнику, як нині, а в чистій, квітучій, цивілізованій країні, де кинути на узбіччя дороги пляшку чи жбурнути недопалок під ноги вважатиметься і гріхом, і злочином. Та до «частоти» не завадила б ще і «сила», яка б проявилася, скажімо, у значному штрафі нехлюям, які не виконують елементарних норм людського співжиття. Адже це проблеми не тільки міста. Цієї весни розчистили придорожню лісосмугу вздовж траси, що веде із Луцька на Володимир–Волинський. Але розчистили від зайвих дерев та кущів, а сміття, яке накопичилося там за зиму, зосталося. І якщо його не прибрати, то пластикові пляшки й целофанові пакети «тішитимуть» око ще не один рік, бо розкладаються вони повільно. Тому так порадувала невеличка замітка у локачинській районній газеті «Селянське життя». «Щоб бути справжніми патріотами своєї Батьківщини, потрібно не тільки знати її історію, а й любити природу, дбати про благоустрій та чистоту довкілля», — стверджує педагог–організатор Неля Кузава і розповідає, як учні 5 — 10 класів Затурцівської спеціальної загальноосвітньої школи–інтернату зініціювали і провели акцію «Ми — за чисте довкілля». Школярі разом із педагогами прибрали центральну вулицю села, яка носить ім’я В’ячеслава Липинського, територію біля пам’ятників Невідомому солдату та захисникам Вітчизни, визбирали сміття вздовж вулиць Нової та 8 Березня. Гадаю, така ініціатива заслуговує і вдячності, і всілякого поширення. А ще хочеться вірити, що дорослі не посміють смітити там, де прибирали діти. Тож хай ця краплина щирої дитячої ініціативи довбе камінь нашої байдужості й силою, й частотою повторень.
