Кореспондент «Волині-нової» 4 дні прожила у Свято-Різдва Христового монастирі УПЦ Київського патріархату, що у древньому Володимирі -Волинському...
Кореспондент «Волині-нової» 4 дні прожила у Свято-Різдва Христового монастирі УПЦ Київського патріархату, що у древньому Володимирі-Волинському
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України
ЩОБ УСЕ ПОКЛАСТИ НА ЖЕРТОВНИК ГОСПОДА Мені не раз доводилося бувати в обителях Волині – і жіночих, і чоловічих. Але це були суто репортерські зустрічі з їх настоятелями, зокрема Зимненської, Михнівської, Мильцівської, Старочорторийської, коротке знайомство з укладом життя тих, хто прийняв постриг і хто несе лише послух, не давши обітниці. Як кажуть, галопом по Європі, як це часто буває у журналістській круговерті, коли про одне пишеш, а про друге вже думаєш: на заглиблення в тему не вистачає часу, бо це вже – справжня розкіш. А віднедавна мене буквально переслідувала думка про те, щоб хоч трохи пожити в монастирі, відчути на собі, що це таке – вставати з молитвою і з нею засинати. Скажу відверто, непросто було на це зважитись. Здавалося непосильним навіть елементарне: це ж треба буде косметичку вдома залишити – а як у моєму віці можна встати вранці й не нанести хоча б легкий макіяж, «не зробити обличчя»? Та бажання потрапити у монастир було настільки невідступне, що я й про косметичку перестала думати. Тим більше – було складніше питання: як одержати дозвіл на тимчасове проживання у вибраній мною обителі – Свято-Різдва Христового монастирі Володимира-Волинського. Перший дзвінок – прес-секретарю Волинської єпархії УПЦ Київського патріархату Віталієві Собку. Вислухавши мене, отець Віталій сказав: мовляв, ми можемо потелефонувати настоятельці монастиря ігумені Марії, щоб прийняла вас. Але краще буде, якщо ви самі, в особистій розмові одержите цей дозвіл. І вже зовсім скоро я зрозуміла, чому такий «хід» порадив отець Віталій: він добре знає, що ігуменя Марія не любить репортерів, а ще як вони «нав’язані» зверху. Відразу скажу, що матушка не хотіла мене приймати. Особливо, коли дізналася, що хочу приїхати не на годину-дві, а на тиждень, щоб пожити в монастирі. Звичайно ж, я не приховувала своєї основної мети – про побачене і пережите розповісти в газеті. Раз я там була, то читач уже зрозумів, що дозвіл матушки таки отримала. Правда, після того, як ігуменя, з її слів, узяла на це благословення у вищестоящих чинів Київського патріархату. А ще підкоректувала мій візит. Вона погодилась, аби я приїхала і пожила в монастирі, але не тиждень, а чотири дні («вам цього для вражень буде достатньо»). І не з першого дня Великого посту, а з шостого – із суботи («у перші дні піст дуже суворий – аж до суботи нема нічого вареного і поклонів дуже багато...»). Ось коли я сповна осягла зміст афоризму: «У чужий монастир зі своїм статутом не ходять». А щоб здійснилася моя мрія, я готова була прийняти всі умови матушки Марії. Забігаючи наперед, скажу, що цей афоризм я не раз згадувала вже тоді, коли жила в обителі. Ми говорили з матушкою про те, чому людина покидає монастир, хоч ніби мала намір відійти від мирського життя, і я почула у відповідь ось це: «Бо така людина не може підпорядкувати свою волю чужій. Це те, що виганяє з обителі: якщо ти прийшов у монастир і не можеш покласти себе в поступ настоятелю, тобі буде дуже тяжко і тебе рано чи пізно сатана вижене. Бо сатана докладає всіх зусиль, щоб людина не жила в монастирі, оскільки може тут спастись, а йому це не подобається. Підпорядкувати комусь свою волю досить складно. І якщо людина не готова покласти усе на жертовник Бога, то це вже буде процес боротьби».
В УТРИМАННІ ВІД МИРСЬКИХ СПОКУС 19 березня, на шостий день Великого посту, я приїхала в монастир, щоб пожити тут і у спільній молитві з його насельниками очистити душу, розкаятись у гріхах, аби згодом з особливою радістю зустріти Світле Воскресіння. Перша зустріч – не з настоятелькою матушкою Марією (вона відлучилася у справах), а з черницею матушкою Галиною. Вона, почувши про домовленість щодо мого проживання тут, усе-таки зателефонувала настоятельці. І лише з благословення ігумені Марії поселила мене. Зайшовши у келію, звертаю увагу, що вона, коли і відрізняється від якогось простенького хостелу, то тим, як багато тут ікон на стіні. І картина – теж на біблійний сюжет. Такий собі свій маленький іконостас. Мимоволі пригадую печерку у Печерській церкві Почаївської лаври, де храняться мощі преподобного Іова (в миру Івана Заліза). Це печерка, у якій в давнину тижнями молився ігумен. Торік я «заповзла» туди (правда, без сторонньої допомоги моя мрія могла б не здійснитись), помолилась перед іконою, освітленою полум’ям свічки, і подякувала, що ступила на таке намолене місце. ХХІ вік наклав відбиток і на життя черниць, які користуються, як пересвідчуся згодом, благами технічних досягнень: їжу можна підігріти в мікрохвильовій печі, помитися – в душовій кабіні. І зв’язок зі світом можна тримати завдяки мобілці. Хоч саме приміщення, де знаходиться монастир, – старовинне. Ще у ХVІІІ столітті тут був чоловічий монастир, правда єзуїтський (це вже в радянські часи тут облаштовували і школу, і склад міндобрив). Із розпорядку дня, який на видному місці, дізнаюся, що вже о 7-й годині – вранішня молитва у домовій церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Потім – Божественна літургія. О 17-й – вечірня служба, о 21-й – вечірнє правило, ближче до півночі – полуношниця. Одне слово, коли ми, вставши рано, смакуємо на кухні своєю улюбленою кавою чи чаєм, черниці вже моляться. І коли ввечері дивимося телевізійні новини чи якийсь банальний серіал, вони ще в молитві. А між молитвами і службою – послух, духовне читання. Ігуменя Марія, на зустріч із якою я чекала із хвилюванням, як учениця перед складним іспитом, посвятила в той самий статут монастиря, який треба неухильно виконувати, не вносячи своїх поправок чи доповнень. Якщо дзвін проб’є три рази, то це означає, що він кличе до трапези, а коли сім – то до молитви. – А коли один раз, – каже матушка Марія, – то всі двері відкривають і виглядають, бо знають, що хтось зробив щось «не так» і має вислухати моє зауваження. Оскільки я приїхала в монастир в передобідню пору, то і перше знайомство з усіма насельниками – за трапезою, яка починається і закінчується молитвою. Крім настоятельки, в монастирі живе ще згадана вже матушка Галина і послушниця Ірина (наступного дня приїхали дві студентки-практикантки з Волинської богословської академії, які здобувають спеціальність регента церковного хору і вчителя основ християнської етики). Не могла не запитати ігуменю Марію, чи не хотіла б вона, щоб у монастирі було було більше сестер, і почула у відповідь: – Звичайно, хотіла б, але кількість ніколи не замінить якості. А сестер було більше, та декілька черниць, які прийняли тут постриг, переведені в інші обителі. Анастасія тепер очолює Свято-Василівський монастир на території Свято-Троїцького собору в Луцьку. Наталія – настоятелька монастиря в Дніпропетровську, Валентина – служить дияконисою у Німеччині, Юлянія змушена була піти, щоб доглядати паралізовану тітку... На вечірню службу в суботу ми ходили у кафедральний собор Різдва Христового, до якого примикає корпус монастиря, – у давнину це був єдиний комплекс. А потім молилися у своїй домовій церкві. Аби все пережити і відчути, з першого дня хотілося побути в ролі послушниці (хоч такі, як я, котрі перебувають у монастирі до тижня, – це паломники або просто гості). Готова була і на кухні допомогти, і в келії прибрати, та завзяття своє довелося стримати, бо послушання – це та робота, яка, як розтлумачувала мені ігуменя Марія, «виконується з благословення. А все, що не з волі Божої, то з підказки сатани». Швидше всього, жінку поважного віку просто шкодували і не хотіли залучати до роботи, якої в монастирі, звичайно, завжди вистачає. Тож і в перший, і в подальші дні в час послуху матушка Галина відкривала для мене домову церкву і доручала читати акафіст (гімн) до Покрови Святої Богородиці. І справді, куховарити чи прибирати я можу і вдома, а у святій обителі краще молитвами душу насичувати. Це було дивне відчуття: я була сама в церкві, перед ликами святих читала вголос, і слова, зокрема, молитви до ангела-охоронителя зворушували до сліз: «Святий ангеле, приставлений до моєї грішної душі і до пристрасного мого життя, не покидай мене грішну, і не відступи від мене за нестриманість мою... Зміцни мої немічні сили у боротьбі з гріхами і наставляй мене на спасенну дорогу...» Ті, хто знав, що я буду декілька днів жити в монастирі у Великий піст, перепитували, чи ж витримаю обмеження в їжі. Якраз це не стало для мене випробуванням. Важчим іспитом виявилася моя духовна неосвіченість. Я зрозуміла це вже в перший день, коли багато що ставало для мене відкриттям. Здавалося, ніби й не живу відірвано від церкви, по можливості ходжу на Божу службу. А лише в монастирі вперше усвідомлено (а не тому, що хтось так робить) била земні поклони. Бо знала вже, що за ними ось такі звернення: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну», «Пресвята Богородице, спаси мене грішну», «Святий ангел-охоронитель, моли Бога за мене грішну». І таке було відкриття: той, хто б’є земні поклони перед розп’яттям Ісуса, ніколи не помре нагло, тобто Бог дасть можливість підготуватися до смерті й гідно її прийняти. Ясно, що я була в монастирі з покритою головою. А оскільки настоятелька попередила мене перед приїздом, що в монастирі холодно, то взяла на ніч легеньку хустину. А виявилося, що я вперше, лягаючи спати, зав’язала голову не для того, щоб зігрітись, а на знак покори. «Господь сказав, – роз’яснювала матушка Марія, – «В чому застану, в тому і судитиму» – як помре людина гола-боса, то й так гола-боса стоятиме на суді». За чотири дні життя в монастирі я жодного разу не відчула дискомфорту через відсутність телевізора чи світських газет. Коли був особистий час чи час для читання духовної літератури, брала молитовник або ж насолоджувалася книгами шанованого мною автора Бруно Ферреро, яких у монастирській бібліотеці, мабуть, повне зібрання. А коли вже говорити, що могло у церкві відволікти мої думки від молитви, то це мій журналістський «діагноз». Прости мене, Господи, грішну, але не могла позбутися думок про те, що «ось це ще треба розпитати в ігумені Марії, а це – уточнити...» (Закінчення — в наступному номері).
