Є люди, після зустрічі з якими починаєш дивитись на світ іншими очима, намагаєшся осягнути ту цінність, якою часто нехтуєш, про яку забуваєш у життєвій метушні
Є люди, після зустрічі з якими починаєш дивитись на світ іншими очима, намагаєшся осягнути ту цінність, якою часто нехтуєш, про яку забуваєш у життєвій метушні
ЗЛІ ПОВОРОТИ ДОЛІ Від старенької, оббитої руберойдом хатини, війнуло якимось неспокоєм і пусткою: так пахне старість і самотність. Прочинила сінешні двері і застигла під враженням побаченого. Не стара, але зморена, виснажена хворобою жінка стояла навколішки біля вікна. Її завчасу погаслі очі дивилися у шибку. Повільно повернула голову на моє привітання і запросила сісти. Сама ж продовжувала стояти на колінах і почала розповідати про своє нелегке, поколене стернею хвороби життя. Згодом прийшла сусідка і посадила жінку на лавку. Отак ми й спілкувались утрьох: я, Надія Новосад і Катерина Гранат. ... Їх у батьків було троє: Василько, Миколка і вона — Надійка. Діти росли на втіху батькам здоровими. Нічого не віщувало біди. Вже й Надійка пішла в школу. Та закінчила вона лише 7 класів. Зла доля перекреслила всі плани і мрії дівчини. — Один лише день навчалася у восьмому класі,— пригадуючи минуле, розповідає Надія Адамівна. — На цьому моя наука й скінчилася. Біда підкралась зненацька. У дівчини почали відмовляти ноги. Ходити ставало дедалі важче. Спробувала пересуватися з паличкою. Проте хвороба прогресувала. Коли Надії було 26 років, відмовила нижня частина ніг. Діагноз лікарів прозвучав, немов фатальний присуд: розсіяний склероз — хвороба, від якої ще й досі не знайшли порятунку. Дівчина заново вчилася ходити, тільки тепер — на колінах, при цьому допомагала собі руками. Від постійного повзання коліна пекли, шкіра на них зашкарубла. Пристосувалась обмотувати їх ганчірками. Але, як кажуть, біда іде — біду за собою веде. Помер батько. Важко захворів брат Микола. І хоча в нього була інша хвороба, ніж у Надії, пересуватися також він міг тільки навколішках. Спочатку своїх дітей доглядала мати, але 13 років тому її не стало. Брат Василь оженився і став жити окремо. А в батьківській хаті на самоті залишились дві зболені душі, дві скривджені долі. "ЗОЛОТА ДУША" — так називає свою сусідку Катерину Гранат Надія Адамівна. Бо в тієї дійсно золота не тільки душа, а й серце. Не кожна людина погодиться доглядати двох калік. Рідний брат відмовився взяти на себе ці турботи. Катерина Федорівна живе по сусідству. На її очах відбувалось горе, яке спіткало цю родину. Надію і Миколу після смерті матері вирішили відправити у спеціалізований заклад для інвалідів. Вже й приїхали з району, щоб якось владнати це питання. Катерина Гранат саме бігла додому з ферми, де працювала. Дорогою почула від односельчан, що Новосадів будуть забирати. Чимдуж прибігла у їхню хатину. Заплакані Микола і Надія стояли навколішки на підлозі. Брат із сестрою кинулися до жінки, почали обіймати і слізно просити не віддавати їх нікуди. Сльози і вмовляння цих двох знедолених людей глибоко сколихнули душу Катерини Федорівни. Вона присіла біля них, пригорнула до себе і тихо мовила: “Ніхто вас нікуди не забере. Я буду доглядати за вами”. Ось так, в одну мить, вона вирішила подальшу долю своїх сусідів. Уже п’ять років, як нема Миколи. Помер він у Катерини Федорівни на руках. Залишилась Надія Новосад жити одна-однісінька у своїй старенькій хатині. Зрідка навідується до неї брат Василь, бо ж живе також у Губині. А Катя забігає по декілька разів на день. Принесе їсти, нагодує (хвороба настільки покрутила пальці Надії Адамівни, що вона не може сама тримати ложку), напалить грубку, добрим словом перекинеться. — Надя дуже пізно лягає спати,— розповідає Катерина Федорівна. — Як побачу в час або два ночі світло у її вікні, одягаюсь і біжу: а раптом їй щось треба. Багато хто в Губині не розуміє вчинку Катерини Гранат. Дехто навіть дорікає і тим, що вона має від цього вигоду. Але, як каже сама Катерина Федорівна, пенсії Надії (а отримує вона 90 гривень) ледве вистачає на продукти. А ще треба й дров придбати, бо ж не зимувати у холодній хаті, купити ліків і таку-сяку одежину. Жінці по догляду за інвалідом платять не так то й багато. Проте вона ніколи не пожалкувала, що взяла такий важкий і дуже відповідальний тягар на свої плечі. НАРІКАННЯМИ БІДІ НЕ ЗАРАДИШ Дехто думає, що хворій людині, яку весь час гнітить інвалідність, притаманні дратівливість, похмуро-вибуховий настрій, розчарування, безпорадність. Можна лише поспівчувати, коли біль і самотність замикають нещасних у чотирьох стінах. Та з уст Надії Новосад не злетіло жодного слова-нарікання на долю, вона не звикла турбувати когось власними жалями. Жінка любить спілкуватися з сусідами, які часто заходять до неї, послухати від них якісь новини, бо ж в оселі нема ні радіо, ні телевізора. Минулого року Надія Адамівна жодного разу не була на вулиці. Весь її світ — той, що у вікні. Вона мріяла, що колись у газеті напишуть і про її життя. У кожного з нас — свої клопоти, з яких невидимою силою зіткане життя. Ми часто скаржимось на нього, нарікаємо на долю, перебільшуємо власні проблеми, прагнемо до слави, багатства, загального визнання. І в той же час не замислюємось над тим, що у житті є набагато важливіша цінність, яку ні за які гроші не купиш і нічим не заслужиш. Та цінуємо її лише тоді, коли втрачаємо... Ірина РОМАНЮК. Локачинський район.
