Війна розводить людей по різні боки барикад. Хтось опиняється у тому чи іншому таборі за власними переконаннями, хтось — волею долі чи випадку. Але лінія фронту зазвичай проходить не лише через певну територію, а й через людське серце і людську совість…
Війна розводить людей по різні боки барикад. Хтось опиняється у тому чи іншому таборі за власними переконаннями, хтось — волею долі чи випадку. Але лінія фронту зазвичай проходить не лише через певну територію, а й через людське серце і людську совість…
Олена ХАРЧУК
Коли в липні 1944-го Горохівщину було визволено від фашистів, а місцевих чоловіків масово мобілізували до лав Червоної армії, Михайло покладався на долю, і вона повела його непростими дорогами війни… …Отримавши після поранення та лікування в госпіталі короткотермінову відпустку, він наче на крилах летів додому. Така бажана зустріч із рідними додавала йому, знесиленому ранами й фронтовими буднями, снаги, і він усе більше прискорював крок. Он уже й хату видно… Не думав тільки, що відпустка виявиться аж настільки нетривалою… А вдома як вдома. Коротка мить радості. Мамине тихе «Слава Всевишньому!» Міцні обійми дружини й синочка. А далі — робота, якої в селі ніколи не бракувало. Так от за чим скучили його руки! Як приємно замість автомата тримати чепіги і бачити рівні чорні скиби землі, виораної під озимину. Коли втомлений роботою Михайло сидів на подвір’ї з малим Васильком на руках, а мати з Маринкою ставили на стіл зварену «в мундирах» картоплю, з дороги раптом пролунало: — Добрий вечір! Дозвольте з вашої криниці води напитися… — Доброго здоров’я! Води нікому не шкодуємо. Заходь, пий. У тому подорожньому Михайло впізнав себе. Запилені чоботи, вицвіла на сонці гімнастерка зі слідами крові на плечі, перев’язана правиця… Ще сьогодні вранці він так само підганяв сам себе, аби швидше дістатися до рідної хати, так само заходив на чужі подвір’я, щоб втамувати спрагу… — Додому, брате? — Так, доки споночіє, думаю, встигну. Коли солдат напився і поставив кухоль, Михайло простягнув йому кілька гарячих картоплин: — Матимеш чим підкріпитися в дорозі… Це було надвечір, а серед ночі у двері вже гримали «хлопці з лісу»: — Відчиняй! Доки Михайло вивільняв руку, за яку навіть уві сні міцно тримався малий Василько, доки виходив у сіни, десь у підсвідомості зблиснула, але одразу й згасла думка про втечу. Ні, він не може ризикувати життям рідних. Залишалося знову покладатися на долю… Підштовхуваний дулом автомата, він ішов вузькими ледь помітними стежками, доки не опинився в таборі упівців. Далі — образи, допит… Чи то хтось пильно стежив за кожним його кроком, чи просто випадково помітив і доніс про візит радянського солдата — це вже назавжди залишиться для нас таємницею… — Та що ви з ним панькаєтеся, хлопці? Розстріляти, та й все. Доручіть це діло мені, — озвався з пітьми хтось, чий голос видався Михайлові знайомим. — Ну, згадуй «Отче наш» та й ходімо, дорогою помолишся… Чи в совєтів позабував усі молитви? Якийсь час вони йшли лісовою стежкою. Врешті–решт пролунала команда «Стій!» і два постріли …в повітря. Повернувшись, Михайло впізнав свого односельця. Той ступив крок назустріч: — Ну що ж, бувай здоров, Михалку, от тобі моя рука, а от — стежка… Але гляди, друже, щоб до ранку тебе в селі не було… А на хлопців зла не тримай — дуже вже їм ті совєти допекли… Вони міцно потиснули один одному руки і рушили кожен своєю дорогою. Лише на мить забіг Михайло додому заспокоїти дружину й маму і попрощатися. А на ранок він уже був у військкоматі в Горохові — доля знову вела його на фронт. …Цю історію я випадково почула в дитинстві. Михайло — мій дідусь, Довгай Михайло Петрович, дід Михалко, як його називали в родині. А хто врятував його — на жаль, мені не відомо. Думаю, про це знала бабуся Маринка, проте коли спробувала розпитати в неї, вона вміло перевела мову на щось інше. Очевидно, в ті часи боялися вголос говорити про УПА, тим більше дитині, яка може десь сказати щось зайве. А можливо, не хотіли наражати на небезпеку того чоловіка чи його сім’ю. Так чи інакше, але я не дізналася подробиць, поки було в кого. Згодом усе забулося. Згадала про цей випадок, коли моя донька–студентка працювала над індивідуальним науковим завданням з культурології — кожен мав написати якнайповніше дослідження про свій родовід і малу батьківщину своїх предків. Саме тоді моя пам’ять, мов археолог, під новішими нашаруваннями раптом виявила цей спогад з дитинства, я навіть засумнівалася у його правдивості. Єдиний, хто на той час міг внести ясність у цю історію, — мій світлої пам’яті тато. Він підтвердив, що такий факт справді був, проте імені того чоловіка також не знав. Безперечно, дід Михалко подякував своєму рятівникові. Не сумніваюся, що бабця Маринка — глибоко віруюча людина, яка ще за радянських часів аж у Москву їздила добиватися, щоб у селі відкрили церкву, — не раз згадувала його у своїх молитвах. Проте якоїсь миті я раптом усвідомила, що тому не відомому мені чоловікові зобов’язаний життям не лише мій дідусь, але і його сини Андрій (мій тато) та Анатолій, які народилися після війни, і ми з братом, і наші двоюрідні сестри, і наші діти… Не знаю, чи зуміла б я віднайти слова вдячності, якби судилося з ним зустрітися, чи клубок підкотився б до горла і змогла б лише низько вклонитися за його відвагу й людяність… Але життя не визнає умовного способу, для нього не існує поняття «якби»… Єдине, що можу, — помолитися за нього. І то нічого, що я не знаю, хто він і як його звали. Моя молитва звернена до Бога, а в Нього немає невідомих.
На фото: На фото середини 50-х років ХХ століття — сім’я у повному складі. А могло бути зовсім інакше…
