«ЗА ПЛУГОМ НІКОЛИ НЕ СПАВ…»

Воістину несповідимі шляхи Господні та журналістські. Того ранку в мої плани втрутилася кароока красуня, яка вже чекала під редакційним кабінетом. У рисах її обличчя було щось до болю знайоме. Але, як з’ясувалося, донька мого однокласника Адама Соколюка Лариса Вакулюк прийшла розповісти наразі не про тата, а про свого завідувача кафедри геодезії, землевпорядкування та кадастру Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Володимира Миколайовича Мельника (на фото)
Розповідала так, що я одразу зрозуміла: публікація в газеті їй потрібна не для того, аби заручитися підтримкою відомого вченого при захисті майбутньої дисертації. Просто вона глибоко шанує життєву позицію і, без перебільшення, науковий подвиг цього чоловіка і щиро хоче, аби напередодні ювілею про нього дізналися й інші. Бо вже якщо із когось брати приклад, то з таких, як цей сивочолий професор, доктор технічних наук, член–кореспондент інженерної академії наук України, дійсний член Нью–Йоркської академії наук та член Національного географічного товариства США, заслужений працівник освіти України і заслужений професор СНУ ім. Лесі Українки, нагороджений срібною медаллю Виставки досягнень народного господарства СРСР (1989 р.) за патентну діяльність, володар чотирьох патентів, чия наукова робота відображена у майже 200 публікаціях та кількох монографіях…Втім, річ не тільки у званнях, заслугах, нагородах і регаліях, а у незламному характері. Ось уже шостий рік, як важка недуга з солодкою назвою цукровий діабет позбавила його зору. Для когось це означало б повний крах наукової діяльності, розпач, відчай, депресію… Але не для Володимира Миколайовича. Він, як кажуть його колеги, просто розізлився на життя і вирішив довести, що людина сильніша за обставини, як не раз доводив це і в часи своєї молодості.Тож уже наступного дня ми разом гортали сторінки непростої, але повчальної біографії селянського хлопця родом із тернопільського села із промовистою назвою Жизномир, що у Бучацькому районіВалентина ШТИНЬКОТАТУ, ТАТУ, ДЕ ТВОЯ МОГИЛА?Взагалі–то він народився 7 червня 1941 року, а батька заарештували 21 червня, за добу до того дня, про який потім ціле покоління співало: «Киев бомбили, нам объявили, что началася война…», хоч почалася вона значно раніше. То вже згодом, коли Володимир виробляв документи, а в живих уже не було ні тата, ні неньки, він із пам’яті назвав цю дату — 18 травня, яку й внесли потім до паспорта і яка стала офіційною.Звісно ж, тієї фатальної миті, коли «участковий» повів із двору батька, він пам’ятати не міг. Уже потім родичі розповідали, що причиною арешту було нібито те, що тато вчасно не вивіз лісу, як наказувала місцева влада, бо кінь проколов ногу. Ні запевнення, що він, як тільки кінь одужає, ліс вивезе, ні наявність у домі щойно народженого немовляти та ще однієї дитини, ні хвора дружина не зупинили бузувірів. Коли батька везли із села і зупинилися напоїти коней, а криниця була 27 метрів глибини, сусід тоді шепнув арештантові:— Чоловіче, тікай поза хатами, війна ж почалася, скоро тут німці будуть, хто тебе шукатиме?!Та тернопільський хлібороб Микола Іванович Мельник, 1902 року народження, добре затямив повадки совіцької влади і був справжнім чоловіком:— Мене, може, й не шукатимуть, а от сім’ю з малолітнім сином ще сьогодні замордують, — махнув натрудженою рукою і всівся на віз.Згодом до Жизномира дійшли чутки, що колону арештантів гнали пішо із Чорткова до Умані, а там розстріляли і закопали у великому рові. Люди туди ходили, а мама — ні, бо була дуже хвора. Матір не чіпали, а може, просто не встигли, бо німці таки наступали.Зате у 1944–му вже «другі совєти» розстріляли батькового старшого брата і сестру, яка колись була у пана економкою, а по материнській лінії знищили брата й діда, як каже тепер їхній нащадок, «ні за цапову душу». Що–що, а робити без вини винними своїх громадян тодішня репресивна система вміла. З літами усвідомивши, що батько своїм чоловічим учинком врятував сім’ю, Володимир Миколайович будь–що заповзявся його реабілітувати, хоч багато хто не радив йому ворушити старе. Нині він із гордістю говорить:— Із трьох навколишніх сіл, де було багато заарештованих, мені одному вдалося добитися батькової реабілітації.Навіть зовсім сторонній людині довідку про реабілітацію від 16.12.1992, видану прокуратурою Тернопільської області, читати боляче, важко тамувати в душі хвилю обурення. Неграмотний селянин, який усе життя «працював у власному господарстві», був звинувачений аж за трьома статтями Кримінального кодексу УРСР і розстріляний рівно через місяць після арешту — 21 липня 1941 року.— Звинувачували його навіть у тому, що збирався підірвати мавзолей Лєніна, а він і слова такого не знав, —гірко всміхається його син.«Я НАУКОВЕЦЬ  СЕРЕДНЬОЇ РУКИ…»Втім розпочалася наша розмова не зі спогадів про сирітське дитинство та біографічних подробиць, а зі спроби Володимира Миколайовича визначити своє місце у науковому світі.— Не можу себе ідентифікувати як учений. Я не вчений, а науковець. Науковець середньої руки. Але я професіонал. Як там у Бориса Грінченка: «Я невелику ниву зорав, та за плугом ніколи не спав».Потім ці слова прокоментують молодші колеги професора, присутні при нашій розмові: уже згадана асистент Лариса Адамівна Вакулюк і доцент, кандидат географічних наук Володимир Феофілович Радзій, який п’ять років тому укладав біобібліографічний покажчик «Мельник Володимир Миколайович», у якому майже сто сторінок! Щоб не втомлювати далеких від цієї галузі читачів науковими термінами і проблемами, процитуємо із цього видання лиш один абзац:«Наукова обізнаність, ерудованість та компетентність вченого Володимира Мельника вивела його на чільне місце в галузі геодезії, фотограмметрії та картографії в Україні. Насамперед він відомий фахівцям численними працями із застосування фотограмметрії в растровій електронній мікроскопії, застосування фотограмметричних методів обробки РЕМ–зображень у металознавстві, геології, грунтознавстві, медицині, біології тощо. За словами професора Московського державного університету ім. Михайла Ломоносова В. М. Соколова, Володимир Мельник — патріарх застосування фотограмметрії у РЕМ–мікроскопії. Він є творцем наукової школи в Україні у цій царині науки».А ще ж членство у спеціалізованих вчених радах кількох університетів, міжнародне співробітництво, підготовка молодих кадрів, розробка науково–прикладних напрямків, за якими проводять дослідження викладачі, аспіранти та працівники очолюваної ним кафедри геодезії, землевпорядкування та кадастру, зрештою, читання лекцій. І це при тому, що весь величезний обсяг інформації мусить утримувати в пам’яті.Тож хай читач сам робить висновок, науковцем якої руки є мій співрозмовник, а він пригадує:— Я закінчив Бучацьку школу в кирзових чоботах і куфайці й одразу вступив до Львівського політехнічного інституту за спеціальністю «Аерофотогеодезія». Мені категорично не можна було цього робити, але ж ніхто не попередив!Проблема була в тому, що майбутній фах передбачав допуск до секретних карт і документів. А на який допуск міг сподіватися «бандерівець», син розстріляного «ворога народу»?!Дарма що хлопчина–сирота шість семестрів навчався без жодної четвірки, мріючи про Ленінську стипендію. Коли діло дійшло до практики, йому ніяк не знаходилося місця. Як і для роботи після університету, який він закінчив із відзнакою. Таких було двоє серед 150 випускників. Його праця у 1964 — 66 роках у тресті «Східнафтопровідбуд» на посадах майстра–геодезиста та прораба–геодезиста посеред палючих безлюдних Кара–Кумів була ще тією життєвою школою! Коло спілкування — зеки, а отже чифір, карти, поножовщина, мордобій.— Там я добре засвоїв «изьящную словесность», дотепер забути не можу, — гірко іронізує. — Але був там і дядя Коля, видать, політичний, бо про себе ніколи нічого не розказував, але навіть зеки ставилися до нього шанобливо. Він і навчив, як ніколи не втрачати порядності, не киваючи на обставини, як читати газети між рядками і як жити із «дятлами», тобто стукачами. І я йому за те вдячний.Тож коли приїхали у ті далекі краї уповноважені з Міністерства газової промисловості й скерували здібного хлопця у науково–дослідний інститут, він, окрім університетських знань, мав ще й добру життєву школу виживання. Тож зумів вступити до аспірантури, а тему кандидатської дисертації обрав таку, яка вже не потребувала допусків до секретних документів. Захистив її 1981 року в Московському інституті інженерів геодезії, аерофотозйомки та картографії, викликавши своїм захистом повагу маститих науковців. Відтак отримав доступ до найпотужнішої лабораторії, по максимуму скористався можливістю наукових відряджень.Поїздити, за висловом Володимира Миколайовича, «помотатися» і по Україні, і по колишньому Союзу довелося чимало, не був би то геодезист. Але з кожного відрядження привозив не тільки фахову літературу, а й художні видання, альбоми репродукцій із провідних музеїв, враження від екскурсій, театральних вистав, зустрічей із цікавими й неординарними особистостями. Один із них — художник Опанас Заливаха. Тож і не дивно, що у професорській мові переважали не технічні терміни, а цитати класиків, афоризми з античності або й просто дотепні анекдоти чи життєві історії.— Що могло зробити людиною такого, як я, сироту–безбатченка, якому не було звідки чекати ні підтримки, ні мудрої поради? Як говорив Станіслав Говорухін, тільки добротна художня література, — сам же й відповідає професор на своє запитання. — От тільки всьому свій час. Бо коли у 25 усе ще зачитуєшся Дюма чи Купером, то користі від цього мало.А ще вельми подивував зізнанням: коли був зрячим, то мав таке собі «непрофесорське» хобі: любив вишивати. Вишивали потроху дружина і теща.Якось зауважив доні: «Ти б також навчилася…» А вона з юнацьким максималізмом: от коли ти навчишся, то і я буду вишивати. Довелося поцікавитися і цією справою. Незабаром нагода трапилася: зламав ногу, тож надовго опинився без звичних занять, а сидіти без діла не звик.— Відтоді, — усміхається, — був таким собі художнім керівником у своїх домашніх вишивальниць. Бо відчув, що неправильно підібрані нитки ріжуть око. Та й, крім задоволення, і користь від цього заняття була. Постійно треба було робити якісь презенти, а тут, будь ласка, нова вишивка…Раптом замовкає на мить і несподівано зізнається:— Віддав би і докторську (а захистив її у 1995 році у «Львівській політехніці». — В. Ш.), і ще багато чого, тільки б ще раз побачити зелену траву і небо над головою. Та медицина виявилася безсилою і в Києві, і в Одесі, і в Німеччині… І, ніби засоромившись хвилинної слабості, знову переводить мову на науку.— Я живу наукою й іншого життя вже не уявляю. Тільки–но вирішу одне завдання, одразу ж ставлю перед собою інше…… Наша розмова тривала вже другу годину, а прощатися з Володимиром Миколайовичем не хотілося. По–доброму позаздрила його студентам: у такого викладача є чому повчитися, хоч іспити, мабуть, складати непросто. А тим часом професор допивав другу філіжанку кави і я зрозуміла: він не спить не тільки за отим грінченківським метафоричним плугом…Тож хай плідним і крилатим буде Ваше безсоння. З ювілеєм, професоре!Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.