Як зберегти здоров’я, радить Анатолій Цьось – один із наймолодших професорів, кандидат педагогічних наук, завідувач кафедри здоров’я і фізичної культури Луцького інституту розвитку людини університету “Україна”
Він — один із наймолодших професорів, кандидат педагогічних наук, проректор з науково-методичної роботи, підготував дев’ять кандидатів наук. Напрям наукових досліджень — “Закономірності становлення і розвитку фізичного виховання на території України”. Результати досліджень впроваджені у практику роботи шкіл та вищих закладів освіти. Протягом 1995—97 років був стипендіатом Кабінету Міністрів України для молодих учених. Нагороджений Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України. Зайняв перше місце серед авторів у номінації “Кращий посібник, монографія Волині”. Має понад сто наукових публікацій... Усе це — про Анатолія Цьося, завідувача кафедри здоров’я і фізичної культури Луцького інституту розвитку людини університету “Україна”. З ним мав розмову наш кореспондент.
— Анатолію Васильовичу, такий “послужний список” пасував би і сивочолому науковцю. Ви ж — ще зовсім молода людина. Може, то сімейна традиція? — Зовсім ні. Народився я другого дня 1966 року у поліському селі Любохини Старовижівського району і був первістком у багатодітній сім’ї, де згодом з’явилося ще п’ятеро дітей. Мої батьки — Василь Григорович і Євгенія Микитівна — колгоспники, один дід — професійний рибалка, другий — фронтовик. Оскільки я найстарший, то частина сімейних турбот лягала і на мої плечі, а коли настав час обирати дорогу в житті, батьки особливо не перечили, коли я після закінчення середньої школи вступив на факультет фізвиховання Луцького педінституту. Проте навчання довелося перервати у зв’язку із призовом в армію. Про службу в мене залишилися найкращі спогади як про добру школу життя й фізичного та морального гарту. У 1988 році я закінчив навчання, два місяці працював тренером-викладачем у спортивній школі й отримав запрошення на посаду викладача кафедри фізвиховання, згодом став завідувачем цієї кафедри у Волинському державному університеті ім. Лесі Українки. Там навчився працювати, там захистив кандидатську дисертацію, там пройшло моє професійне становлення. — Комусь за це завдячуєте особливо? — Мені справді пощастило на прекрасних викладачів ще коли був студентом. Дотепер із вдячністю згадую Тетяну Григорівну Овчаренко, Олександра Івановича Бузюна, Юрія Юрійовича Цюпака, Олександра Івановича Бичука, Валерія Івановича Поляковського, Юрія Михайловича Ніколаєва... А ось моє становлення як науковця відбулося завдяки Олександру Йосиповичу Ємцю. Це він навчив мене, як писати статті, збирати матеріал, власне, відкрив отой буквар науки, гортати який так цікаво. Тож і дисертація моя — “Диференційований підхід у підготовці вчителя фізичної культури” — народилася, власне, із моєї безпосередньої роботи, а науковим її керівником була Олександра Дмитрівна Дубогай. Не можу не згадати добрим словом і світлої пам’яті Віктора Івановича Завацького, у якого пройшов добру школу організатора, керівника. — Ви так багато говорили про добру атмосферу, високий фаховий рівень у колективі ВДУ, і все ж ви його залишили, пішовши у навчальний заклад, який тільки-но спинався на ноги... — На це було кілька вагомих причин, так би мовити, суб’єктивних і об’єктивних. Погодьтеся, брати участь у чомусь новому, що тільки-но створюється, завжди цікаво. А тут було все нове: формувалися колектив, кафедри, наукові школи... Відкривалася перспектива поїздок у відрядження, знайомства з новими людьми, обміну досвідом. Окрім того, з’явилася можливість вирішити проблему із житлом, яка через певні сімейні обставини постала особливо гостро. Тому я прийняв пропозицію ректора Романа Петровича Карпюка і перейшов на постійне місце роботи у Луцький інститут розвитку людини університету “Україна”. — І яка ж географія ваших наукових відряджень? — Досить широка: Львів, Київ, Вінниця, Харків. Нещодавно довелося брати участь у науковій конференції, яку зорганізував Радомський політехнічний інститут (Республіка Польща). Там функціонує лабораторія із спортивної медицини, яку очолює знаний фахівець, який працював у колишньому Союзі, Ігор Муравов, автор багатьох книг із оздоровчої фізкультури. На конференції йшлося про здоров’я студентів, що є нагальною проблемою будь-якого навчального закладу. В Польщі цьому надають особливого значення. Змушений констатувати, що наші сусіди “переманили” дуже багато фахівців із спортивної медицини і педагогіки, докторів наук, які, на жаль, не знайшли застосування своїм знанням, досвіду в Україні. Це дуже серйозна проблема, бо їдуть найкращі, ті, які мають наукові школи. Їх приваблюють не тільки значно вищі заробітки, а й найсучасніше технічне забезпечення лабораторій, можливість спілкуватися зі світом. Адже відрядження на наукову конференцію у будь-яку країну їм оплачує навчальний заклад. Ми ж в Україні змушені шукати спонсорів і далеко не завжди їх знаходимо. — Побутує думка, що у сільських дітей, та ще й з багатодітних сімей, значно менше можливостей здобути належну освіту, досягти значних успіхів у спорті... — Багато залежить від самої людини, від тих обставин, у які вона потрапляє, від того, що, як мовиться, на роду написано... Мій рідний брат Володя живе в Росії, служить на підводному човні. Кілька років тому написав рапорт про переведення на підводний човен “Курськ”. Але проходження документації щось там затягнулося, у той похід його не взяли і він приїхав у відпустку додому. І вже тут довідався про трагедію з “Курськом”, про те, що човен затонув... Можна довго сперечатися, доля це чи випадковість? Звісно, сільським дітям досягти високих результатів у спорті дуже важко, практично неможливо, але не слід сприймати місце свого народження як вирок. Моя сестра Галина закінчила педагогічний факультет педінституту, найменший брат Станіслав разом із дружиною Людою навчаються зараз в університеті “Україна”, і решта родини не має підстав нарікати на долю. У моєї мами зараз 16 онуків. Ми з дружиною Оксаною виховуємо троє дітей-школярів, двоє синів і доньку. Стикаємося з тими ж проблемами, що й решта батьків, скажімо, як навчити дітей культурі роботи з комп’ютером? Хотів би нагадати, що наш навчальний заклад також створює широкі можливості саме для сільських дітей. Впроваджена нещодавно дистанційна форма навчання — це соціально орієнтована технологія отримання вищої освіти, яка розрахована передусім на тих, хто не має змоги проживати в обласних центрах чи регулярно доїжджати до них. Мені приємно, що нещодавно консультаційний пункт створено й у Старій Вижівці, і його послугами мають змогу користуватися мої земляки. — Анатолію Васильовичу, у вашому творчому доробку є досить цікава монографія “Фізичне виховання в календарній обрядовості українців”... — Тема справді й цікава і, на жаль, малодосліджена, а, власне, ця сторона обрядовості уже майже забута. Адже практично всі релігійні свята мають язичницький, дохристиянський корінь. Окрім певних магічних дій, ритуалів духовного змісту у систему свят входили й елементи, спрямовані на рухову активність. Згадаймо те ж стрибання через вогонь на Івана Купала, “водіння куста”, гаївки, веснянки, виконання яких супроводжувалося певними рухами, танці й хороводи. А традиції фізичної культури у запорозьких козаків! А захоплюючі рухливі ігри, у яких гартувалися й виростали наші предки, але у які вже не бавляться наші діти! Словом, уся ця багатюща спадщина не повинна забутися. І я, і мої студенти продовжують досліджувати цю тему. — Що б ви як фахівець із фізичної культури порадили тим, хто хоче зберегти здоров’я? — Готових рецептів нема, хоча ще Володимир Мономах у своєму “Повчанні...” узагальнив основні правила здорового способу життя. Наше здоров’я залежить від комплексу факторів. Важливу роль відіграють спадковість, медичне забезпечення, та все ж 50 відсотків здоров’я людини залежить від способу життя. Це і відмова від шкідливих звичок, і збалансоване харчування, і оптимальна рухова активність, яка є індивідуальною для кожного. Ми часто цитуємо вислів древніх: “У здоровому тілі — здоровий дух”. Але повністю ця фраза звучить дещо ширше: “Треба молитися, щоб у здоровому тілі був здоровий дух”. А я б додав, що для цього треба ще й працювати над собою. Розмовляла Валентина ХМЕЛЬОВСЬКА.
