ЧИ ПОТРІБНА ВОДІЄВІ ПРОФЕСІЙНА ГІДНІСТЬ?

Одразу ж уточню: йдеться тут про водіїв автобусів, тролейбусів та маршруток, тобто тих, хто перевозить людей. Адже з ними стикаємося щоденно...

Валентина ШТИНЬКО


І неодноразово на сторінках газети порушувалися й проблеми нашого громадського транспорту: бруд у салонах, гвалтування пасажирів зарубіжною тюремною попсою, неохайний вигляд водіїв і куріння за кермом, відсутність системи обілечування (крім тролейбусів), а тим часом квиток не тільки свідчить про сплату за проїзд, а й є страховим документом у разі нещасного випадку. А те, що транспорт — місце підвищеної небезпеки — аксіома.
Ось літній чоловік, що рухається з допомогою милиці й палички, та ще й має чималу, хоч і неповну гратчасту сумку, намагається вийти із маршрутки біля Луцької школи № 5. Зрозуміло, що часу для цього йому потрібно більше, ніж іншим пасажирам. Та водій, зайнятий телефонною розмовою, на це не зважає, хоч інвалід виходив через передні двері. Маршрутка рвонула з місця, а дідусь з усіма своїми підручними засобами опинився на тротуарі. Люди, які чекали транспорт, кинулися піднімати старого, а маршрутка навіть не зупинилася.
Ось водій тролейбуса вирішив зачинити середні двері й рушити саме тоді, коли візочок із немовлям (винести його із салону допомагав випадковий пасажир) опинився на зупинці, а молода мама, яка мала в руках ще й пакет із дитячими речами, вийти не встигла. Тільки її відчайдушний крик та обурення пасажирів зупинили тролейбус. Добре, що аварійна ситуація, яку горе-кермувальник створив на дорозі, минула без особливих наслідків.
Я гадала, що то лиш мені «щастить» на подібні сценки, але цими днями у редакцію зайшла наша давня читачка, активістка обласного Фонду милосердя і здоров’я Таїсія Єременко. І хоч через хворобу ніг Таїсія Григорівна пересувається зі спеціальною милицею, це не заважає літній жінці вести активний спосіб життя, а отже — часто користуватися громадським транспортом. Тож добре знає, як неохоче водії маршруток підбирають на зупинках «на вимогу» одиноких неповносправних пасажирів, як далеко зупиняються від бордюрів, а це ускладнює їм посадку й висадку із транспорту...
А випадок, який нещодавно трапився з її «підопічною» Анною Демарчек, просто обурив до глибини душі. На провідному тижні жінка, учасниця війни, їхала маршруткою із кладовища. Не дочекавшись, поки пасажири вийдуть, автобус несподівано рушив, затиснувши її дверима. Люди в салоні почали кричати і водій, не зупинившись (!), різко відчинив двері. У результаті жінка випала на проїжджу частину і травмувалася. Сусідка, яка встигла вийти раніше, підняла її і доправила додому. Аби переконати мене, що випадок, про який розповіла, непоодинокий, Таїса Григорівна принесла ще й повідомлення прес-служби волинської поліції про те, що 9 травня «на зупинці громадського транспорту біля готелю «Україна» 46-річний водій маршрутного таксі затиснув дверима ногу пасажирці й розпочав рух. 33-річна лучанка тримала на руках однорічну дитину... Жінка не втрималась, втратила рівновагу та впала разом із дитиною на проїжджу частину дороги. Внаслідок пригоди пасажирка й дитина травмувалися. Однак за медичною допомогою вони не зверталися». Якщо ви подивовані, чому вони цього не зробили, прочитайте один із наших попередніх «Поглядів» (автор — Тамара Трофимчук), де йдеться про нинішні ціни на ліки. Добре, що хоч поліція взялася розслідувати цей інцидент.
Як бачимо, у подібні ситуації потрапляють не тільки літні та неповносправні пасажири. Тож проблема стосується кожного, бо на місці «33-річної лучанки» не може опинитися тільки той, хто пересувається винятково на особистому або службовому авто. Власне, до них і спрямовую свій «голос волаючого в пустелі»: скільки ще має скалічитися людей, щоб панове владці почали наводити порядок у цій важливій для людей сфері? А ще, гадаю собі, має ж бути якась професійна водійська гідність, а це щось зовсім відмінне від елементарних знань правил дорожнього руху, досвіду, того, що є складовою професіоналізму.
... Пишучи ці рядки, не раз із добрими почуттями згадувала водія автобуса столичного 38-го маршруту. Ним користувалося не одне покоління студентства, бо курсував він від вулиці Ломоносова, де були наші гуртожитки, до університету ім. Т. Г. Шевченка. У середині 70-х років ми активно обговорювали неординарну подію: старшокурсниця Галина (нині вона відома українська поетеса) закохалася у водія 38-го автобуса і вийшла за нього заміж. Якщо вже бути точним, то спочатку вона закохалася в його голос і бездоганну навіть для філолога українську мову, якою він не тільки оголошував зупинки, а й повідомляв короткі історичні відомості про цікаві столичні об’єкти. Той водій потім загинув, рятуючи дитину, яка тонула у Дніпрі...
... Любити людей і Україну можна по-різному..