ЗА СУРДОПЕРЕКЛАДАЧА У РОДИНІ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ ІЗ ГОРЛІВКИ — П’ЯТИРІЧНА ДОНЬКА
Про те, що батьки новенької дівчинки Лізи говорять якось не так, як інші, почула від дітей на ігровому майданчику дитсадка...
Про те, що батьки новенької дівчинки Лізи говорять якось не так, як інші, почула від дітей на ігровому майданчику дитсадка. Та й сама вона, перемовляються малюки, теж по-особливому розмовляє. Інакшість Лізи «розкусили» швидко: вона говорить російською. А от невідому мову її мами й тата діти назвали «американською». Хтозна, що ж воно означає — оте американське? Мабуть, це таке, чого ніхто не розуміє. Дитяча логіка вкотре здивувала своєю простотою та очевидністю
Інна ПІЛЮК
Насправді ж Тетяна та Михайло Горєлови спілкуються мовою жестів. А їхня п’ятирічна донька уміє по–всякому. Для переселенців із Горлівки саме дитина стала вухами і вустами у чужому місті. Сюди сім’я приїхала майже два роки тому. Навідалися до рідних Тані під час відпустки влітку 2014 року, а склалося так, що зосталися тут надовго. В окупованій Горлівці Тетяна з донькою відтоді не були. Чоловік якось навідався на п’ять днів, заплатив борги за квартиру і приїхав знову до Луцька. Його батьки ще справно поливають у залишеній оселі вазони. Тетяна ж на запитання, чи планують вони повертатися додому, розгублено розводить руками. Щось уточнювати в такому випадку — це просто ятрити рани і так стривоженої душі... Тетяна народилася в Луцьку цілком здоровою дитиною. Чула, говорила, ходила у дитсадок. Але один випадок змінив усе її життя. Чотирирічною гралася у коридорі гуртожитку, де вони мешкали, а сусідка несподівано схопила її ззаду за комір, запідозривши, що вона поламала дитячу ванночку, і хотіла насварити. Мама Тетянки в цей час готувала на кухні, і коли звідти гукнула доньку, та вже не відповіла. Від раптового переляку дитина втратила слух. Так почалося життя у повній тиші. Здатність говорити у дівчинки частково залишилася. Спершу її навчав розмовляти, читати і писати логопед Луцької дитячої поліклініки. Вибір школи для такої особливої дитини був очевидним: спеціалізований інтернат. Але Тетянка дуже плакала, і батьки, аби не провокувати черговий стрес, залишили її вдома. У перший клас вона пішла до звичайної школи. Щоправда, на той час її мовлення так і не відновилося повністю, тому займалася за індивідуальним планом. Після шостого класу перейшла до спеціалізованої школи для дітей із вадами слуху у Володимирі–Волинському, де здобула повну середню освіту. Багато чому її навчила старша сестра, яка через хворобу була паралізована. Двадцятирічною вона померла тринадцять років тому, але ту науку Таня досі добре пам’ятає. Це помітно і під час інтерв’ю. На мої письмові запитання вона швидко пише відповіді. Речення правильно сформульовані, грамотно написані, от тільки життя у російськомовній Горлівці дається взнаки: більшість слів жінка вже виводить російською. Мешкають Горєлови у Тетяниної мами. Тісну «малосімейку» ділять на шістьох, адже тут живуть іще дві молодші сестри дівчини. Торік на чотири місяці переселенців прихистили у соціальному центрі для переміщених осіб. Час збіг швидко, іншого доступного житла подружжя не знайшло, тому знову повернулися до мами. У департаменті соціального захисту їм пропонували помешкання у селі, але від такої пропозиції довелося відмовитися. Не тому, що вони бояться сільського життя чи до надто комфортних умов звикли, а через те, що для них це означає повну ізоляцію. Хто в селі знає мову жестів? Як запитати найменшу дрібницю чи то про автобус, чи в облаштуванні побуту? Нічого не перепитаєш і не уточниш… З рідними і друзями вони спілкуються за допомогою телефонних повідомлень або ж мовою жестів за посередництвом мережі Скайп. Якщо Тетяна ще може із зусиллями вимовити окремі слова, то Михайло абсолютно не говорить і не чує. Скрізь водити із собою як перекладача Лізу, яка незабаром стане першокласницею, — теж не вихід. У Луцьку ж мовний бар’єр для них не є таким нездоланним. Охоче спілкуються з членами УТОГ. Тетяна без сторонньої допомоги орієнтується у місті. Полюбив Луцьк і Михайло, знайшов тут роботу, потоваришувала з ровесниками маленька Ліза. Та за Горлівкою родина все ж сумує. Там вони були своїми, мали нехай і не високооплачувану, але постійну роботу. Разом працювали на заводі: Таня — прибиральницею, Михайло — підсобним робітником. А ще він грав у футбол. Саме з командою таких самих хлопців вісім років тому приїхав до Луцька, де й зустрів майбутню дружину. Луцькі утогівці також запрошують його до команди, кажуть, Михайло — хороший воротар. Рік тому з роботи їх звільнили, і хтозна, чи, повернувшись додому, ці скромні молоді люди зуміють заново десь влаштуватися. Хоча роботи вони не бояться. Тетяна за професією кравець, встигла до декрету попрацювати на швейній фабриці «Лучанка». І пельмені ліпила, і прибирала… Хотіли б, звісно, працювати разом, як це було у Горлівці. Зараз їм усього по 33 роки. Мають сонечко Лізу, яка у свої п’ять мусить бути набагато дорослішою, ніж її ровесники. Вона перший помічник для батьків у всьому: чи пельменів наліпити, чи на телефонний дзвінок відповісти. Мають, напевно, і чимало сподівань. Та хіба опишеш їх усі на аркуші паперу? Тетяна на запитання про мрії аж розгубилася. Каже, у них усе добре. За хвильку згадує про квартирну проблему і старанно–старанно вимовляє коротеньке і таке важливе для них слово «житло».
