НЕ ГОРА З ГОРОЮ

Насміялася з Лізи доля: чоловік потрапив в автомобільну катастрофу. Потрібно було щоденно робити масаж, навички якого вона знала. Але побоялася нашкодити Валерієві й звернулася до масажного кабінету...

Sandra OLEK


Там їй і запропонували кращого спеціаліста – Ірину, розлучену жінку тридцяти років, матір двох дітей. Не минуло й двох місяців, як чоловік вибрав для життя масажистку. Лізі довелося покинути їхню спільну домівку. На прощання вона сказала чоловікові такі слова:
— Ми – не гора з горою… І невідомо, коли й за яких обставин нас зведе доля. Тоді, може, не ти, а я покажу тобі на двері.
Через рік Ліза вийшла заміж за вдівця Романа. Його діти прийняли її за матір, любили та поважали. І вона ставилася до них мов до рідних. Тож літа збігли непомітно. Он і наймолодший Максим уже на четвертому курсі.
— Мамо, я думаю цього літа одружитися.
– І хто вона? Де вони живуть?
— На Замковій. Її звати Ярина. Валеріївна.
Все. Це вона. Дочка ворога.
— Вона одна у батьків?
— Яруська – наймолодша. Крім неї, ще двоє старших хлопців.
Ось і сталося. Не гора з горою... Ось.
— Ти її любиш?
— Люблю.
— А мене, сину?
— А вас, мамо, обожнюю! – відповів, нічого не розуміючи.
— То чи міг би ти, сину, заради мене відмовитися від своєї любові, забути її для мого спокою і щастя?
— Вона дочка вашого першого чоловіка? – одразу здогадався. Хвилину помовчав, а тоді міцно обняв. – Я готовий, мамо. Вибираю тільки вас… Ви – найдорожча для мене людина у світі. Хоч Яруська каже, що вагітна… І вона ні в чому перед вами не винна. Але що вдієш… Ви теж колись не були винні, мамо, – нахилився, поцілував у руку.
— Ти вже знайомий із батьками?
— Батька знаю, а мати померла через рік після народження Яруськи.
— Хай він зайде до нас сьогодні. Тільки не говори, що все знаєш. Я хочу сама йому сказати.
— Добре! І чому це мало статися саме зі мною? – вигукнув розпачливо. Перевів погляд на її враз змалілу постать. – І чому це сталося колись із вами, мамо?
Валерій зайшов до хати збентежений. З виразу його обличчя було видно, що він про щось здогадується, але не хоче у це вірити. Сторожко оглянувся по кімнаті, куди його привів Максим, а коли побачив Лізу, тільки утвердився у своїх страхах, хоч і намагався не подати виду.
— Присядь, Валерію! – наказала строго. – Пам’ятаєш мої слова?
— Так, – у нього засіпалася повіка. – Так. Не гора з горою... От і збулося.
— Чого сіпаєшся? Я ж вела себе достойно.
– І я намагаюся, але важко усвідомити, що весілля не буде.
— Видаєш себе за здогадливого?
— А тут і думати нічого. І аж тепер каюся у тому, що колись так вчинив.
— Стій! Ти куди?
— Піду десь вип’ю, а тоді – додому.
— Який швидкий! А домовитися про заручини?
Тут вбіг Максим. Впав навколішки й цілував їй ноги.
— Ти ж нагадала, що не гора з горою… – не міг отямитися Валерій.
— Бо таки не гора з горою, а людина – з людиною, – відказала повільно, витираючи сльози.