Зарослий. Брудний. Переляканий. Він стояв на чотирьох, вовкувато дивився з-під лоба і якщо хтось наближався, починав кричати. Навіть не кричати, а скавучати. Коли хлопчику дали їсти, він миттєво вткнувся обличчям в тарілку і став жалібно хлебтати, не забуваючи при цьому насторожено зиркати по боках. “Боже, це ж Мауглі!” – почали плакати виховательки садочка. Такого хлопчика в садочок привезла міліція – його знайшли на ковельському вокзалі. З вигляду малюку було близько півтора року. Він зовсім не вмів говорити – лише видавав якісь нелюдські звуки.
БОГДАНЧИК ТРИ МІСЯЦІ ЗВИКАВ ДО ЛЮДЕЙ Зарослий. Брудний. Переляканий. Він стояв на чотирьох, вовкувато дивився з-під лоба і якщо хтось наближався, починав кричати. Навіть не кричати, а скавучати. Коли хлопчику дали їсти, він миттєво вткнувся обличчям в тарілку і став жалібно хлебтати, не забуваючи при цьому насторожено зиркати по боках. “Боже, це ж Мауглі!” – почали плакати виховательки садочка. Такого хлопчика в садочок привезла міліція – його знайшли на ковельському вокзалі. З вигляду малюку було близько півтора року. Він зовсім не вмів говорити – лише видавав якісь нелюдські звуки. Оскільки ім’я та прізвище хлопчика були невідомі – ніяких документів при ньому не знайшли, то й записали малюка під прізвищем Невідомий. Назвали Богданом – Богом даною дитиною. А як інакше назвати, коли нема батьків? – Це страшно було, як він боявся людей. Заб’ється в куточок і переляканий сидить, – згадує Юлія Дмитрівна Ліхванчук, завідуюча дитячим садочком. – Тільки до виховательки і няні він звикав більше тижня. Богданчик страшенно боявся води. Коли його вперше купали, а купати було чого – дитина була вся обліплена вошами і блохами – то він кричав так, що його було чути на пів-Ковеля. Хлопця неможливо було затягнути в автобус. Лише через три місяці постійних занять із психологом хлопчик перестав боятися людей. Мабуть раніше з хлопчиком жорстоко поводились люди. Здавалось, посмішка на його обличчі так ніколи й не з’явиться… Але як розцвіло Богданове обличчя, коли одного разу на вулиці він побачив… собаку. Хлопчик від щастя аж затремтів, і з простягнутими рученятами кинувся до пса. Відтоді ніхто вже й не сумнівався, що найдорожчими істотами в його маленькому житті були чотириногі друзі – собаки. До слова, перші книги, на які згодом прореагує хлопчик, будуть книги з малюнками собак… – За розумовим розвитком на свої чотири рочки він дещо відсталий від дітей його віку, але якщо взяти до уваги те, що хлопчик зовсім не говорив, то зараз, якщо не всі, то принаймні, вихователі і няні вже можуть розібрати, що він каже, – каже Юлія Дмитрівна. – Він старанний, слухняний хлопчик. Пробує вже малювати, тримати ручку, а от тримати ложку і виделочку під час їжі ще й досі не любить – усе намагається їсти руками. Та найбільшим досягненням є те, що сьогодні Богдан вже не боїться людей. Якщо раніше до нього не доступив би, то тепер він розуміє, що людина – це товариш… Зараз, дякувати Богу, у Богданчику не впізнати того зарослого і брудного вовченяти, яким він був два роки тому. І тільки його сумні, та і досі насторожені очі, здається, вивертають душу. МАМА ВИКРАЛА СЕРГІЙКА, ЩОБ… ЖЕБРАКУВАТИ Коли отець Володимир з Покровської церкви хрестив Богдана, він запропонував змінити йому прізвище, адже прізвище Невідомий нагадуватиме йому усе життя, що він нічий, що в нього немає рідних. Оскільки хрещення проходило на свято Успіння, то хлопчика й записали Успенським. На відміну від Богдана, в Сергійка були відомі не тільки ім’я, прізвище, а й двоє сестер і брат. Усі вони разом потрапили до цього дитячого садочка. Сергійку було усього одинадцять місяців, старшій із сестер – Оленці – чотири роки. Кажуть, якби опікунська рада Ковельського міськвиконкому разом з вихователями садочка своєчасно не втрутились – діти померли б з голоду. Їхня мама пустилася берега – алкоголь, наркотики, щоразу нові чоловіки. Вона й сьогодні жебракує в Ковелі біля собору. Часто з табличкою: “Допоможіть дітям на ліки!” Хоча до дітей ця жінка не навідувалася вже більше року. Та ніхто її тут і не чекає... А от спочатку, коли Сергійка в садочку і в лікарні за три місяці вдалося виходити, вона прийшла. Ніби то засумувала. Повірили. Дали малого потримати на руках. Але тільки вихователька повернулася до інших діток, вона схопила Сергійка і побігла. Три дні шукали її з дитиною. Знайшли… під собором. Виявляється, з дитиною краще жебракувати. – Уявляєте, Сергійка вона вкрала не для того, щоб пошкодувати, приголубити, як мама, – Юлія Дмитрівна робить чергову паузу, щоб проковтнути сльози, – а щоб заробляти гроші на горілку. Малого знайшли на асфальті під собором, а мама в той час пішла за пляшкою. Знову довелось хлопчика лікувати. На щастя, все закінчилося благополучно. Чого не скажеш про історію з Варварою – маленькою циганською дівчинкою. Тут пауза в Юлії Дмитрівни набагато довша… Варвару знайшли в парку. Кілька місяців у лікарні тримали, поки виходили. А десь через рік у Любешівському районі міліція знайшла її маму, яка одразу захотіла забрати “рідну донечку”. На той час ця жінка носила під серцем вже дев’яту дитину. Жили вони великою родиною в маленькій хатинці, яка не сьогодні, то завтра розвалиться. У садочку і просили, і молили її: “Не забирай Варвари, тут для неї створені умови”. Не послухала. А не віддати матері дитини не могли. Через півтора місяці від двостороннього запалення легень Варвара померла – мама посадила її на базарі просити милостиню… У ПЕРШІ ТИЖНІ ДІТИ ХОВАЛИ ХЛІБ “ПРО ЗАПАС” Група інтернатного типу в дитячому садочку № 6 комбінованого типу міста Ковеля – єдина не тільки на Волині, а й у всій Україні. Особливість її в тому, що тут виховуються кинуті напризволяще діти. З 1999-ого року – часу створення групи – через садочок пройшло вже 17 малят. На сьогодні тут виховується 10 дітей. – Юліє Дмитрівно, чому було вирішено створити групу інтернатного типу в дитячому садочку, адже покинуту дитину можна одразу відправити в інтернат? – В інтернаті кілька сотень дітей, а тут якийсь десяток – то де можна дитині приділити більше уваги, дати більше любові? От у нашому садочку є дві сестрички-сироти Таня і Маруся. Раніше дітьми опікалась прабабуся. Тепер вона не має сил їх глядіти. Але кілька разів на тиждень вона з паличкою обов’язково приїжджає сюди, сяде і просто на них дивиться. І їй на серці легше, і дівчатка знають, що є в них прабабуся, що вони не самі. Якби дітей відправили у Володимир–Волинський, старенька просто фізично не змогла б туди поїхати. І родинні зв’язки б обірвались. – Зрозумійте, – наголошує Юлія Ліхванчук, – дітки в нашій групі як правило тутешні, тобто вони мають змогу спілкуватися безпосередньо з родичами, і в цьому найбільша перевага такої групи. Хай які б не були погані їхні батьки, але ж у дітей ще є і бабусі, і дідусі, і тітки, і дядьки, і сусіди. Можливо, якби дитина була далеко, то вони б її і не відвідували, а коли вона за якусь сотню метрів – це ж гріх не провідати. Зрештою, поряд з благодійним фондом “Реабілітація” та Львівською залізницею опікунство над групою взяла і Покровська церква – діток похрестили, і тепер до них постійно навідуються хрещені батьки, бо вони ж тут живуть. Малюків постійно забирають у сім’ї. І ми вже маємо два випадки всиновлення. Якщо Дмитрика всиновила сім’я, в якої не було діток, то місяць тому Віту забрав дядько, в якого нещодавно народилась своя п’ята дитина. Дівчинці вже виповнилося шість років і її мали переводити до інтернату, а їздити провідувати туди щоразу в дядька вже не було б змоги. Тому він приїхав і сказав: “Якщо ми з дружиною годуємо п’ятеро діток, то і для шостої дитини їсти знайдемо”. І тепер Віта – найщасливіша у світі! – радіє Юлія Дмитрівна. Останнім часом став провідувати і Таню її рідний тато. В садочку вже тішились, що схаменувся. Але причина виявилась зовсім в іншому – батько навідувався, щоб домогтися, аби йому… виплачували гроші на Таню. Одразу пригадалось, як на початку розмови Юлія Дмитрівна не змогла стримати сліз, коли розповідала про те, що кожна дитина, і Таня в тому числі, перші два тижні у садочку після вечері ховала в кишеню окраєць хліба і нишком їла під ковдрою… Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, Василь УЛІЦЬКИЙ. Фото авторів.
