Сергій НАУМУК
     
     Довго шукали інформацію про нього, зверталися із запитами в архіви Відня. Коли вже мали трохи відомостей, то вирішили поїхати на далеку для них Волинь і відвідати могилу або хоча б місце загибелі двоюрідного діда.
     Стали шукати когось із українців, хто міг би бути провідником, і натрапили на нашу землячку з Локачів Іванну Петрунів–Горін. Вона вже кілька років живе в Італії і саме збиралася додому у відпустку.
     — Ми порозмовляли телефоном, і тиждень від них не було звістки, — каже дорогою до Боровичів Іванна Іванівна. — Певно, зважувалися на поїздку. Для італійців не характерно вирушати автомобілем у таку далечінь. Зазвичай вони подорожують літаком. Потім знову подзвонили, і ми домовилися про деталі.
     Джеордже, Мауро та Габріелє вперше побували в Україні. Тож їх багато що цікавило і дивувало. Побачивши, як сільською вулицею їде підвода, запряжена конем, Габріелє пояснює, що в них такого вже не зустрінеш. Мовляв, в Італії коні тільки для верхової їзди, а як робочу силу тварин використовували хіба років п’ятдесят тому.
     Разом із боровичівським сільським головою Тамарою Мандзюк до нас підходить учитель історії Грузятинської школи Олесь Клиш. Він цікавиться минулим не лише в рамках шкільної програми, бере участь у наукових краєзнавчих конференціях.

На фото: Джеордже Віезі показує пам’ятну табличку. Поруч із ним Габріелє, Мауро, Іванна ПетрунівГорін та отець Петро Яночко.

      

— У травні 1916 року розпочався наступ військ Південно– Західного фронту російської армії, який увійшов в історію під назвою Брусиловського прориву. Місцеві старожили згадували, що австрійці займали вигідну позицію — пагорб, а попереду луг завширшки з кілометр. Були пороблені загорожі з колючого дроту. У перші дні боїв убитих російських солдатів тут лежало, як снопів на полі. Багатьох із них похоронили на лузі, інших — на пагорбі на березі Стиру. Братські поховання були дуже великими, як кагати. Ті, хто хоронив, не знали, що річка щороку підмиває берег. Через кілька літ могили почали обвалюватись у Стир, — розповів Олесь Андрійович. — В урочищі Олес є місце масового поховання вояків 30–го армійського та 1–го Туркестанського полків російського війська, які загинули під час боїв у травні–червні 1916 року. Але могил австрійських солдатів немає.
     Італійці уважно слухали розповідь краєзнавця. Потім показали копії документів з австрійського архіву, де зазначено, що Лючільо Віезі значиться у списку зниклих безвісти 11 червня 1916 року у битві в районі села Вілька-Порська (нині це село Борщівка Ковельського району). Насправді ж у той час Вілька-Порська лежала в тилу австрійської армії, а бої точилися біля сіл Боровичі та Грузятин.

 

Хочемо побувати на тому місці, де колись довелося воювати нашому предкові. Діда, Августо Віезі, теж мобілізували і відправили на фронт, але йому пощастило повернутися живим. Він розповідав, що Лючільо загинув на річці Стир

     — Італія була членом Антанти, тобто виступала на боці Росії, — пояснює завідувач відділу давньої історії Волинського краєзнавчого музею Михайло Вашета. — Проте північна частина країни входила до складу Австро–Угорської імперії. Тому італійці воювали і в австро–угорській армії. Загиблий, як бачимо з документів, служив у 94–му Тірольському піхотному полку 29–ї піхотної дивізії. У російських джерелах їх називали баварцями, хоча там служили тірольські німці, чехи та італійці.
     — Може, не побачимо поховань, але хочемо побувати на тому місці, де колись довелося воювати нашому предкові. Діда, Августо Віезі, теж мобілізували і відправили на фронт, але йому пощастило повернутися живим. Він розповідав, що Лючільо загинув на річці Стир, — сказав найстарший із братів, Джеордже.
     Їдемо за село, де у Першу світову йшли жорстокі бої. Братів Віезі, здається, не стільки цікавить польова українська дорога, як те, чи не було їхньому двоюрідному дідові самотньо, адже італійців у частині було небагато, а всі команди віддавали чужою німецькою.
     Нарешті ми на крутому березі Стиру. Колись тут були могили вояків російської армії. З часом течія розмила берег, і останки загиблих частково зникли під водою.
     Джеордже, Мауро та Габріелє дістають квіти та незвичний хрест. Він зроблений ніби з двох величезних цвяхів. Такі використовували солдати у Першу світову війну. Його хтось із братів знайшов у своєму краї — провінції Тренто. Там також точилися бої. За словами Мауро, ще й досі є чимало окопів, де і знайшли хреста.

     Настоятель місцевого храму Різдва Богородиці отець Петро Яночко служить молебень. Після закінчення брати Віезі кидають з високого пагорба на течію Стиру троянди. Квіти поволі зникають за поворотом ріки. Джеордже зачитує листа із закликом не забути жодного з тих, хто загинув. Насамкінець набирають у скриньку жменю землі з пагорба, де, можливо, поліг їхній двоюрідний дід і де точно були могили солдатів російської, ворожої їхньому родичу армії. Кажуть, що мусили це зробити, аби пам’ять про Лючільо Віезі не стерлася. Італійці відвідали місцевий храм та кладовище і попросили помістити на хресті табличку на спомин про свого двоюрідного діда.
     
     На фото: У пам’ять про Лючільо Віезі відслужили молебень на місці його загибелі.
     Фото Сергія НАУМУКА.