Валентина ШТИНЬКО
     
     «Оживили забудовники урочище між вулицями Новою, Пісочною і Горболиками, будівництво йде швидкими темпами, а вулиці, які тут почали вимальовуватися, назвали іменами знаменитого земляка, відомого українського журналіста і публіциста Полікарпа Шафети, колишнього настоятеля місцевого довоєнного храму Івана Губи, колишнього голови колгоспу, заслуженого працівника сільського господарства України Софії Пашко».
     (Із книги Лідії Синенко «Дубова — село моє сонячне», Чернівці, «Букрек», 2015)
     
     «Я ЖИВУ ЛЮБОВ’Ю І СПОГАДАМИ…»
     Дуже хотілося б, аби нащадки пам'ятали, що навіть за цими трьома іменами — величезний пласт новітньої історії нашого краю. Знали і пам'ятали. Я ж, на разі, вирушаю у вельми незвичне відрядження, здається, перше таке за майже сорокарічну журналістську практику. У чому його незвичність? По–перше, їду не одна, а з Галиною Степанівною Шафетою, дружиною (чомусь не хочеться писати, як годилося б, — вдовою) Полікарпа Гервасійовича, корінною, як і він, дубівчанкою. По–друге, погодьтеся, це таки незвично: писати репортаж із вулиці, яка носить ім'я того, з ким півтора десятка років довелося не просто працювати, адже він був головним редактором, а отже — значною мірою впливав і на твою долю, і на кожен прожитий день. Його похвала і добре слово, на які ніколи не скупився, якщо журналіст того заслуговував, окрилювали і хотілося працювати ще краще. А почути від нього слушні зауваження й докір було ой як соромно. Інколи редактор помилявся, як і всі живі люди. Але не вважав для себе принизливим чи неможливим, розібравшись у ситуації, попросити вибачення. Працювати з ним було — немов летіти розбурханим морем під туго напнутим вітрилом — цікаво і трішки небезпечно…
     А допоки я усе це згадую, ми з Галиною Степанівною підходимо до могили Полікарпа Шафети на сільському дубівському кладовищі, де він заповів себе поховати, тоді ще зовсім не думаючи про смерть. Почуваюся трішки зайвою, як на чужому побаченні. Галина Степанівна не має змоги бувати тут часто — з Луцька не наїздишся, а вік бере своє.

Ми з Галиною Степанівною підходимо до могили Полікарпа Шафети на сільському дубівському кладовищі, де він заповів себе поховати, тоді ще зовсім не думаючи про смерть. Почуваюся трішки зайвою, як на чужому побаченні. Галина Степанівна не має змоги бувати тут часто — з Луцька не наїздишся, а вік бере своє.

     Свідомість чіпляється за цифри на пам'ятнику: це ж цьогоріч кругла дата — 20 літ від дня смерті… Уже двадцять, а пам'ятається той день 28 листопада так виразно, ніби вчора… А ще пригадується рядок із його «Щоденника без цензури», датований 7 січня 1992 року: «Я живу любов'ю і спогадами…»
     Хай дарує мені читач, але споминів у репортажі також буде чимало. Одна із причин цьому — на вулиці Полікарпа Шафети поки що… ніхто не живе. Про це нам повідомив Дубівський сільський голова Павло Безека, коли ми завітали до сільради. Причина — у районі новобудов ще нема світла. А щоб прокласти нову електричну лінію, потрібно 600—700 тисяч гривень. Де взяти такі кошти — наразі думають, але проектну документацію електрифікації масиву вже замовили.
     Хоча приїхали ми без попередження, Павло Вікторович, відклавши повсякденні справи, охоче взявся супроводжувати нас на вулицю Полікарпа Шафети. А поки ми туди добираємось (дорогу також планують відремонтувати), саме час кілька слів сказати про Павла Безеку, бо він того вартий.
     
     «НАПЕРЕДОДНІ ВИБОРІВ ГОВОРЮ НЕ ТЕ, ЩО ЛЮДИ ХОЧУТЬ ПОЧУТИ, А ЩО МОЖУ ДЛЯ НИХ РЕАЛЬНО ЗРОБИТИ»

Галина Шафета – Павлу Безеці: «Давайте повернемо селу його споконвічну назву – Дубова».

     

Уже вп'яте земляки підтвердили своє бажання бачити сільським головою корінного дубівчанина Павла Безеку, бо «напередодні виборів говорю не те, що виборці хочуть почути, а те, що реально можу для них зробити, аби їхнє життя хоч трошки стало кращим», — каже він. А познайомилися ми раніше, коли у редакції «Волині–нової» презентували 700–сторінкову краєзнавчу книгу журналістки Лідії Синенко «Дубова — село моє сонячне». Є там рядок, який, на наш погляд, красномовно характеризує місцеве самоврядування: «Книга видана за сприяння дубівського сільського голови Безеки П. В. та депутатів Дубівської сільської ради».
     У кабінеті сільського голови важко не помітити численні кубки, дипломи та інші спортивні відзнаки.
     — При дубівській школі вже багато років діє секція з вільної боротьби. Треную діток у вільний від роботи час особисто. Маю від того велике задоволення, оскільки я вчитель за освітою, і робота з підростаючим поколінням є моїм головним покликанням, — пояснює. А ми розуміємо, що у такий спосіб ось уже 15 років він ще й собі не дає забути про власні колишні спортивні досягнення.
     Тому й не дивно, що фестиваль «Козацькі забави», який є чи не найпопулярнішим і наймасовішим заходом у Ковельському районі, цьогоріч вирішили провести у Дубовому. І приїхало сюди нещодавно аж 15 команд (шістнадцята — дубівська, якій дісталося не одне призове місце). Адже в цьому селі — стараннями голови та громади — один із найкращих у районі стадіон зі спортивними майданчиками та тренажерами.
     Помандрувавши тутешніми вулицями, поспостерігавши за життям мешканців, цілком закономірно сприймаєш сухі, але приємні для усвідомлення цифри статистики: з 1 січня 2004 до 1 січня 2016 року кількість жителів у трьох селах Дубівської сільради зросла більш, як на 1300 чоловік.
     Клопотів у сільського голови — не перелічити: люди постійно йдуть зі своїми проблемами, невирішеними справами — у кожного своє. Але найбільше нині турбує Павла Безеку створення об'єднаної сільської територіальної громади, а процес цей виявився непростим.
     Депутати Дубівської, Городищенської і Облапської сільських рад готові ухвалити проект рішення «Про добровільне об'єднання територіальних громад». Це прагнення жителів підтримує голова райдержадміністрації депутат обласної ради Віктор Теодосійович Козак. Але в мене складається враження, що обласні чиновники гальмують реформу з децентралізації. Напевно, їм вигідно зберігати вплив на громаду через обмеження їх повноважень і надалі в ручному режимі розподіляти фінанси, — каже Павло Вікторович, сільський голова із чималим стажем і досвідом.
     
     «… ДЕ БУЛА МОЯ ВІЙНА»
     — О, та це ж буржуйська вулиця, — жартома каже Галина Степанівна, оглянувши добротну забудову вулиці імені Шафети. А сільський голова пояснює, що ділянки тут отримали і вчителі, і молоді підприємці, і колишні керівники місцевого колгоспу, теж, до речі, вже колишнього.
     А доки ми на безлюдній вулиці розглядали ошатні будинки, зведені із використанням сучасних будівельних матеріалів, нагодився й один із забудовників — у минулому головний бухгалтер, а потім — директор товариства «Україна», заслужений працівник сільського господарства України Сергій Якович Ліщук, нині пенсіонер. Погомоніли, згадали минуле, спробували озирнути майбутнє, тільки кому те під силу, якщо воно в руках людських, але з волі Господньої…
     У нову вулицю може бути закорінена і кандидат у майстри спорту з вільної боротьби Юлія Пархонюк, і дубівчани, які зараз у далекій Іспанії, але планують повернутися на рідну землю, і… Втім, у кожної людини, як мовиться, «своя доля і свій шлях широкий». Шлях Полікарпа Шафети у журналістику починався із позичених битих валянків, у яких на свято ішов з мамою до церкви, а далі — із невеличкої замітки на шпальтах районної газети за 23 березня 1951 року про те, що сільські комсомольці вирішили своїми силами забезпечити школу паливом і за один день заготували 10 тонн торфу.
     Навряд чи за підписом «Сількор П. Шафета» хтось тоді міг угледіти майбутнього редактора обласної газети, яка в часи перебудови сягнула накладу 240 тисяч примірників. І навіть потрапила у довідник ООН, зайнявши перше місце за наповненням і тиражем на мільйон жителів Волині не тільки в Радянському Союзі, а й, здається, у світі.
     Його наступник на редакторському посту Степан Дорофійович Сачук згадував: «Газета «Волинь» мала наймолодшого редактора в Україні. Ним у 35–річному віці став Полікарп Шафета. Він блискуче продемонстрував, як багато може молодість, підігріта здоровим честолюбством і помножена на журналістський талант, творчу ініціативу і велику працьовитість… У Полікарпа Гервасійовича не було творчих перерв і канікул, він шліфував своє слово щоденно. Ми, його колеги, дивувалися, як можна витримувати такий темп і ритм, таке навантаження»…
     Він багато подорожував, часто бував у справах у Києві і в Москві, відкрив для себе і для читачів Америку — і не лише на сторінках газети, а у публіцистичній книзі «В Америці, в Кремлі і на Волині». Але куди б не закидала доля, думками був укорінений у Дубову, майже дощенту спалену в Другу світову, сплюндровану, залиту кров'ю рідних, але таку до болю, до сердечного щему рідну.
     Зі «Щоденника без цензури» Полікарпа Шафети: «11 травня 1996 року. І тоді я намагався втекти туди, де була моя війна, де мені і досі здається, що щось найголовніше відбулося в моїй біографії саме тоді, коли я випадково залишився живим.
     Цього разу я був з дітьми і внуками. Посумували біля могил. Потім повіз усіх на хутір, де була наша хата на курячих лапах. Відшукали сліди змеліорованого болота, в якому знайшли смерть наші сусіди»…
     А щоб глибина і трагізм пережитого родиною, та, зрештою, й усіма дубівчанами, не видалися плодом перебільшеної журналістської уяви, процитую спогади старшої сестри, сільської жінки Ганни Гервасіївни Жук (Шафети) із книги Лідії Синенко «Дубова — село моє сонячне»:
     «Така гарна була Нілка, така хороша, дев'ять років мала. Куля в голову Нілці влучила, ногу відірвало. Як було матері на те все дивитися? А Мотька жива зосталася, тільки в руку поранена. Вона ще прийшла в свою хату, і два німці туди зайшли. Вона їх просила, щоб добили, дуже просила. Вони розуміли, що жінка хоче, бо один з тих німців по–польськи вмів говорити, але не застрілили Мотьку, навіть хотіли завезти до лікаря, та вона відмовилася. Німці прийшли в село… і розказали, що така ладна кобєта просила смерті. А якийсь власовець і каже: «Я піду і заб'ю». І пішов, і забив… Мотька на житі лягла, рукою, що була перев'язана рушником, закрила очі, щоб не бачити своєї смерті, і власовець вистрілив їй у голову».

Мотька на житі лягла, рукою, що була перев'язана рушником, закрила очі, щоб не бачити своєї смерті, і власовець вистрілив їй у голову

     Погодьтеся, епізод, якого не вигадає у тиші кабінету жоден журналіст, жоден письменник. Таку сторінку людської долі може написати тільки життя.
     А скільки прецікавих, несподіваних спогадів із дубівської минувшини повідала нам під час цієї подорожі Галина Степанівна Шафета! В одній із розмов жартома зауважила: «Я виходила заміж не за головного редактора обласної газети, а за студента факультету журналістики».
     Чи то професія чоловіка, чи вроджені здібності наклали відбиток на спосіб думання, світосприймання, ставлення до життя і до слова Галини Шафети, але, попри освіту педагога–математика, у ній таки живе журналіст. У цьому наші читачі не раз мали нагоду переконатися.

Полікарп Шафета – і через роки звучить гордо.

     

А зовсім недавно Галина Степанівна відзначила свій поважний ювілей. Доньки Оксана Полікарпівна і Леся Полікарпівна з родинами зробили це свято по–справжньому теплим, сімейним, незабутнім, воістину взірцем людського спілкування. Та й сама Галина Степанівна була на висоті, взявши на себе роль тамади на власному святі. Вийшло! Окрім рідних, були там і найближчі її серцю дубівчани. І щоразу думками і спогадами поверталися туди, де міцно, немов дуби, вкорінені у рідну землю пагони роду (до речі, згідно записів у «Сповідальних відомостях» за 1936 рік, віднайденими в архіві Лідією Синенко, у Дубовій на той час проживало 9 сімей Шахвет, за тодішнім правописом, і 33 сім'ї Безек!). І я схильна вірити, що земля, так густо полита кров'ю, засіяна болем і стражданнями, народжує особливих людей — талановитих, працьовитих, амбітних і сильних. Саме такі, впевнена, і житимуть на вулиці імені Полікарпа Шафети.
     
     На фото: Сільський голова Павло Безека — Галині Шафеті: «Проведемо електричну лінію — і тут буде Європа».
     Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.