Ярослава ТИМОЩУК
     
     ОДИНОКІ МАМИ І СПІВМЕШКАНЦІ
     «Сучасну культуру й сферу розваг у Торчині презентує диско–клуб «Шанс», — пише про сьогодення селища «Вікіпедія». Із «Шансу» долинає російський шансон. Місцеві радять йти туди — у закладі нині святкуватимуть ромські хрестини. «Ото й побачите, як цигани живуть», — усмішки на обличчях зблискують лише на мить, бо загалом більше нерозуміння: «Ще напишете щось таке, що люди возмущатися будуть». Хрестини стануть подією дня в Торчині, і згодом селищем ширитимуться чутки: коли тамада оголошував у мікрофон суми, які перепивали на святі, мова не йшла про гривні — тільки євро і долари.
     Про ромів тут говорять охоче, однак власні прізвища співрозмовники афішувати не поспішають. Головна претензія до нацменшини звучить так: отримують гроші задарма, коли іншим доводиться працювати. «Задарма» — значить соціальні виплати на дітей самотнім матерям. Насправді ті живуть із чоловіками, офіційно не одружені.

Головна претензія до нацменшини звучить так: отримують гроші задарма, коли іншим доводиться працювати. «Задарма» — значить соціальні виплати на дітей самотнім матерям. Насправді ті живуть із чоловіками, офіційно не одружені.

     — Не зізнаються, бо тоді нарахування будуть меншими. Всі знають, як є насправді, але довести важко. Коли з управління соцзахисту приходять, жінки хитрують: «Та то мій сусід, хіба супу йому не можу налити?» або «То брат прийшов город посадити», — пояснює секретар селищної ради Лідія Бабіюк.
     Ще у Торчині розповідають: на своїй території роми не жебракують, однак, буває, дехто їде для цього до Луцька. Коли впізнає торчинців, опускає очі.
     
     БІДНО, АЛЕ ГОРДО
     — Є паспорт? Всі діла взяла? — навздогін маршрутці гукає 65–річна Рая Марцінкевич. Поки її дочка з дитиною їде до Луцька в лікарню, жінка лишається ще з однією своєю внучкою Міланою. Удвох котять дитячу коляску: на ручках облізлий дермантин, але загалом візок добротний.
     Рая має 11 дітей, а внуків уже й не лічить. «Повно», — махає рукою. Вона вийшла заміж у 15, її найстаршому синові — 50. Усе життя живе у Торчині, батьків не пам'ятає, виховувалася у діда й баби.
     — Тяжкі часи пішли, — зітхає жінка. — Але й раніше легше не було, хіба болячок менше чіплялося. Лікарня за лікарнею. За все платити треба: і за таблетки, і за світло, і за хліб щодня.
      — І за газ, — дзвінко додає 6–річна Мілана.
     Але в словах Раї більше смирення, ніж нарікань:
     — Є Бог на небі. Він усіх розсудить, а без Бога ми — ніхто.
     Жінка ходить у місцеву православну церкву. Вона, як й інші торчинські роми, перейняла чимало з української культури, але…
     — Я від свого народу ні за що не відмовлюся! Хоча як його тепер визначити? Женяться цигани з українцями. І коли з’являються в них діти, то як на них казати? Помінялася вже нація, — переймається Рая ідентичністю.
     Про кочовий спосіб життя своїх земляків вона знає хіба що з розповідей діда і баби.
     — На конях їздили, шатра ставили. Куди задумали, туди їхали. Простору було вдосталь. Але все ж не діло так жити — ліпше власний куток мати. У своїй хаті — свої порядки, свої каструльки, — міркує жінка.
     Запитую, як правильно казати: «роми» чи «цигани»? У Раї власне тлумачення:
     — Тепер така профілактика йде, більше «роми» кажуть. Справжні цигани — ті, що по світу їздили, а «роми» — то як ми зараз: із пропискою.
     Рая погоджується сфотографуватися, але перед тим запитує, чи буде їй із того «якась помоч». Не отримавши бажаної відповіді, робить висновок:
     — Самій треба щось писати. Я вже слала листи: Януковичу, Азарову… І тепер президенту буду відправляти. Маю пачку документів із лікарень про всі свої операції, то пошлю в Київ. Є біда, а хто поможе?
     Рая одягнута в чорне плаття із золотими трояндами, на нігтях — залишки фіолетового лаку.
     — Люблю розкішне вбрання, щоб люди помічали. Часом не вистачає грошей, то беру продукти в магазині у борг. Але вдягнутися хочеться гарно. Як у приказці: «Хай буде бідно, але гордо».
     Горда Рая не зізнається про свій невтішний діагноз. Про те, що в жінки четверта стадія раку, скажуть її сусіди.
     
     «ДЕРЖАВА ЗАХИЩАЄ ПРОСТИТУЦІЮ»
     Від власного галантерейного магазину велосипедом їде пенсіонерка Раїса. Їй є що повідати про торчинських ромів, однак просить про анонімність.
     — Наше спільне проживання не є проблемою, але скажімо так: існує таке питання. Роми поводяться, як дозволяє їм суспільство. Живуть своєю общиною, у нашу не адаптовані.
     Жінка поділила їх на три умовні касти: найбагатша — це клани «наркобаронів», далі йдуть «середняки» — ті, хто їздить на заробітки або має легальний дрібний бізнес. Цих пані Раїса нахвалює. Найнижча категорія — «торбешники»: не гребують крадіжками, щодня десь їздять.
     Від останніх жінка теж якось постраждала: одного разу в її крамниці вкрали дитячі кросівки, іншого — туфлі. Потім малеча приходила в цих мештах у магазин. Жінка галасу вчиняти не стала.
     — Не хочу сваритися, тих прокльонів чути. У нашому відділенні «Ощадбанку» працювала жіночка — що вже вона наслухалася, коли циганам соціальні виплати видавала. Тільки якісь затримки в нарахуванні — то вони їй і «щоб тебе рак з'їв», і що хоч казали. А тепер вона хворіє страшно.
     На днях у сусідки Раїси покрали картоплю з городу. Злодія ніхто не впіймав, але підозрювані в таких випадках — ті самі.
     — Зразу думають, що то цигани, хоч тут і наших вистачає. Між ними є порядні люди, як і скрізь. Та все одно міцний стереотип: циган — значить нижчий. А вони тим і не паряться. Мають свою філософію, у будь–якій ситуації не втрачають оптимізму. Наші б уже ойкали, плакали, а цигани — нічого! Мені найприємніші ті, що з «середнього класу»: в магазині беруть у борг, але потім завжди віддають. Так уже років 5 співпрацюємо. Вони хороші люди, нормальні.
     Її коліжанка, продавчиня Лариса, категоричніша у судженнях. Розповідає, поки фасує комбікорм у магазині господарських товарів.
     — Ми працюємо, податки платимо, а їм гроші ні за що дають. Тільки й роблять, що родять. Мають по десятеро дітей і є мамами–одиночками. Виходить, що держава захищає проституцію. Розумію, можна помилитися, туди–сюди, одна–дві дитини. Але мати десятеро дітей і бути самотньою матір'ю — це вже вибачте!
     
     ТЕТЯНА МРІЄ ПРО «БИТВУ ЕКСТРАСЕНСІВ»
     У гурту молодих циганок, що бесідують у центрі Торчина, цікавлюся, як живеться й працюється. «Як був колгосп, то було де робити, не те що тепер», — нарікає одна з них, така юна, що її слова викликають сумнів. У сусідніх селах є фермери, які наймають людей збирати ягоди, але, зі слів ромок, їх туди беруть неохоче. «Ось грамотна серед нас, у неї й питайте», — вказують на жінку, що прямує з автобусної зупинки.
     «Грамотна» — це Тетяна Юзепчук, мама чотирьох синів, бабуся восьми онуків, свекруха для трьох українських невісток, приязна й балакуча жінка. «Я закінчила технікум, того вони так кажуть», — усміхається. Запрошує до себе додому. У хаті саме триває ремонт, Тетяна метушиться: заварює чай, пригощає цукерками. «Ви така приємна дівчина», — робить комплімент, але через 20 хвилин просить показати посвідчення. «Всякі люди бувають», — пояснює.
     Стіл у вітальні заставлений іконками й свічками, на стіні висять медалі — спортивні нагороди наймолодшого сина Октая. Про досягнення своїх дітей Тетяна говорить із особливою гордістю.
     — Зараз людині понад усе освіта треба. Дипломи у нашого народу — рідкість, але я дбаю, аби діти добре вивчилися. Сама шкодую, що рано науку закінчила, бо заміж вийшла. Сини мої всі працюють, тільки найменший ще вчиться. Я їх так виховала — сам мусиш заробити. Двоє моїх дітей зараз у Польщі, теж думаю туди їхати.

Дипломи у нашого народу — рідкість, але я дбаю, аби діти добре вивчилися. Сама шкодую, що рано науку закінчила, бо заміж вийшла.

     Ще один син — Радж Юзепчук — живе в одному будинку з матір'ю Тетяною і власною сім'єю. Закінчив ПТУ та музичну школу, грає на фортепіано. Чоловік виготовляв мармурові пам'ятники, мав свою робочу бригаду, аж доки не потрапив в аварію. Після нещасного випадку почав ходити з титановим стержнем у нозі. Отримав інвалідність, а бізнес втратив. Нині знову працює, правда, вже на господаря. Упродовж 5 років є заступником голови громадської організації «Терне рома», котра захищає права ромської громади.
     — Різні є інциденти: діти не відвідують школу, з батьками іноді важко знайти спільну мову. Бувають такі, що самі не вчилися і не розуміють, навіщо це. Але є й ті, що хочуть дати своїм чадам освіту, — розповідає чоловік. — Трапляється, що й соціальні служби користуються з цієї неграмотності.
     — Важко чогось добитися, а надто неосвіченим, — додає Тетяна. 
     Вона обурюється: невістка не записувала показники газового лічильника, а тепер прийшла квитанція — 9 тисяч гривень. Сім'я не могла спожити стільки палива. Тому рішуче налаштована оскаржувати платіж: дзвонить у службу, добивається.
     Тетяна — енергійна діяльна жінка. За Союзу працювала у сфері громадського харчування, відтак перекваліфікувалася в підприємці: продавала по селах одяг. Але й це заняття довелося покинути, коли конкуренція із секонд–хендами стала непосильною. Тому поїде за кордон — «не той час, що можна сидіти, склавши руки».
     Прошу розказати про циганські звичаї.
     — У нас коли дівчина заміж виходить, має бути цнотливою. Кавалер із дівкою так не гуляють, як у вас. Нема такої дружби. Побачилися десь на весіллі чи на похороні, вподобали одне одного — та й засватали. Раніше перевіряли чистоту нареченої, а зараз, коли змішані шлюби, вірять на слово. На сімейні свята несуть гроші, золото, на похорони — цукерки, чай, горілку; багаття розпалюють. Але не всіх обрядів дотримуються: світ змінюється, багато чого відходить.
     Тетяна мріє взяти участь у передачі «Битва екстрасенсів», от тільки переживає, що це дорого обійдеться: зйомки тривають півроку — вона дзвонила, дізнавалася. Ще й гарне вбрання щоразу треба — «для камери».
     Жінка просить мене загадати бажання й розкидає карти. Прискіпливо оглядає малюнки:
     — Ти дівчина з характером, просто так із поля бою не зійдеш… А це чотири лицарі — ось скільки чоловіків біля тебе в'ються, — я всміхаюся: ні в що так не хочеться вірити, як у приємне.
     — Ще бачу чоловіка при посаді. Є такий? Може, тато?
     — Тато — вчитель у селі.
     — Ну то чого — при посаді, — Тетяна дає зрозуміти, скільки в житті умовностей.
     Як і кожне фахове гадання, моє закінчується щасливо: бажання здійсниться, запевняє жінка. І я щиро бажаю Тетяні того ж.