Хорошу ідею національної школи, національного виховання в окремих школах підмінили примітивними «Світлицями»...
При одній із зустрічей з тепер уже колишнім заступником директора з навчально-виховної роботи ковельської школи Оленою Яблонською почула від цього мудрого педагога таке: — Часто вчителі жаліються, що в них важка робота, що є дні, коли мало не падають з ніг, а тим часом діти бувають невдячними. А я їм на те кажу: «Знаю, що нелегко всім нам, але під кінець дня сядьте і спокійно подумайте — чи бачили за день очі хоч однієї дитини, бачили, що в них — радість чи смуток, постаралися і зуміли розділити ту радість чи розвіяти печаль? Якщо ні, то марно минув ваш день, хоч і був сповнений всілякої суєти. Справді, як то багато важить, коли вчитель у дитячих очах вловить все те, чим живе його маленьке серце, з чим дитина прийшла до школи — з радістю, яка панує в домі, чи з якоюсь кривдою, яку буває і незаслужено вихлюпнуть на неї спересердя батьки. І коли ще й у школі ніхто не помітить цього, не розрадить — важко дитині зосередитися і жити з вірою, що вона комусь потрібна на цьому світі. Говоримо про це із завідуючою відділом виховної роботи обласного інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів Іриною Вікторівною Рибачук. Вона повністю поділяє сказане досвідченим педагогом. Ірина Вікторівна говорила про те, що часом у погоні за уявною новизною вчителі справді не бачать дитячих очей, не замислюються над тим, що у декого з них так складається життя, що єдиною людиною, якій би вони хотіли довіряти, пригорнутися душею, лишається вчителька. Найголовніше в духовному, моральному вихованні, щоб учень повірив вчителю, відкрив йому свою душу, а той бачив, що перед ним не просто дитина, з якою можна повестися з мірками дорослої людини, якій багато дозволено, а й, насамперед, відчував, що перед ним людина, рівна йому. Раніше у школах були жовтенятські, піонерські, комсомольські організації. Можна сьогодні говорити про них як про породження тоталітарного режиму, надмірну заполітизованість у їх роботі. По суті, учні не мали вибору. Їм наперед нав’язували з кого брати приклад, кого наслідувати. І серед тих героїв, на жаль, не було справді українських національних героїв, які обстоювали свободу і незалежність України, були її гордістю. І все ж навіть при тій системі вчили дітей добру, хоч не завжди ті уроки засвоювались. Були у школах музеї бойової і трудової слави, краєзнавчі куточки. Не все там було таким, що слугувало новому часу, по суті, новій державі. Треба було все детально проаналізувати, поміняти експозиції і все краще лишити. Адже діти ростуть і їх необхідно виховувати і на гарних прикладах, і на національній ідеї, яку відстоювали покоління, вчити добру, використовуючи все те, що відкрилося нам сьогодні. Але окремі реформатори у школах так поспішали, що, як то кажуть, з водою вихлюпнули і дитину. Наприклад, мені й досі не зовсім зрозуміло чим завинив перед українською національною школою чудовий російський поет Ярослав Смеляков, який народився в Луцьку. В одній із шкіл міста був чудовий музей його імені, його пам’яті. Музей його високоодухотвореної поезії був створений вчителями і учнями. Де сьогодні той музей? На жаль, там, де й чимало інших, які аж ніяк не могли вчити дітей чомусь поганому. Хтось вирішив, що все це мають замінити «Світлиці». І їх повсюдно стали відкривати у школах, вважаючи, що роблять благо, займаються саме національним вихованням. А робилося це часто-густо формально, поспішно, необдумано. До того ж, окремі їх творці вважали, що коли діти принесуть пожовклі від часу бабусині вишивки, які часом, треба сказати відверто, не мали ніякої художньої цінності, рубля і качалку, розколоті ночви та праски, а то ще й постоли чи колиску з лози, то це вже мало не верх народознавства. Та хіба в цьому полягає справжнє глибоке і глибинне народознавство? Тож не випадково з гіркотою мовила Ірина Рибачук, коли ми про все це говорили, що хорошу ідею національної школи, національного виховання в окремих школах підмінили примітивними «Світлицями». Відрадно вже те, що від них поступово відходять, бо переконалися, що малодієві «Світлиці» не стали помічниками у духовному, національному вихованні. Добре, що були і є педагогічні колективи, які не поспішали за модою, а шукали своє місце в часи, коли справді творилася саме національна українська школа. У числі таких назвали в інституті удосконалення післядипломної освіти педагогічних кадрів і Колківську школу-ліцей Маневицького району, школу, яка має добрі традиції, котрі тут вміють примножувати. У 2002 році ця школа святкувала, можна сказати, три ювілеї — 50-річчя першого випуску десятикласників, 60-літній ювілей директора школи, заслуженого вчителя Віталія Котеленця і 30-річчя, відколи він очолив вчительський колектив. За піввіку тут атестат про середню освіту отримали понад три тисячі юнаків і дівчат, з них понад 110 — із золотою і срібною медалями. Це, по суті, сільська школа, але має таких випускників, якими може гордитися найпрестижніша сучасна гімназія чи навіть ліцей. Звичайно, і тут були жовтенятська, піонерська, комсомольська організації. Як то кажуть, огульно все під корінь не вирубували, але поступово міняли профіль роботи з дітьми. Як розповідає директор школи Віталій Котеленець, найперше дитяче об’єднання — у молодших класах. Найменшеньких вчать, щоб хлопчики поступалися місцем дівчаткам, подавали їм руку, вчать, як сідати за обідній стіл і вести себе під час обіду, шанувати старших та інше. Приємно було почути директору похвальні слова про учнів своєї 83-річної мами Олександри Артемівни, котра приїхала до сина в гості з Чернігівщини і завітала до нього на роботу. Вона розповіла йому, зайшовши до кабінету, що юні школярі подали їй руку на східцях, запитали, до кого вона йде, провели коридором, постукали у двері до директора і лише тоді чемно попрощалися з гостею. Звичайно ж, учні не знали, що то мама директора. Просто діти виховані на тому, що до кожної літньої людини треба ставитися з особливою повагою. Анастасія ФІЛАТЕНКО. (Закінчення буде).
