Він складав руки човником, вона ховала у них своє обличчя. Пливла в тім кораблику у невідомість. Його теплі долоні були для неї океаном кохання, який починався з його погляду і не мав кінця-краю…
Він складав руки човником, вона ховала у них своє обличчя. Пливла в тім кораблику у невідомість. Його теплі долоні були для неї океаном кохання, який починався з його погляду і не мав кінця-краю…
Ольга ЧОРНА
У голубій неосяжності небес зітхали їхні ангели. Вони ж не чули… Почуття писали поему, чисту, як сповідь. Мрії сходили квітами. Закоханими милувався старий, втомлений світ. І чепурився, коли вони спішили на побачення, аби посидіти поруч, послухати їхній шепіт і забути про все… Доля сумно дивилась на них. А вони називали її щасливою… — Ти завжди будеш моєю весною, – казав він і цілував її волосся золотисто–пшеничного кольору. – Лише не втечи… — А ти – моїм стиглим сонцем. Я люблю тепло, – жартувала вона. Час зупинився в задумі. Він знав: їхні почуття обернуться в холодний спомин. … Незнайомку, яка вкрала його серце і їхнє кохання, він зустрів випадково. Вона увірвалася в його життя, наче буря. Він шаленів від її відвертості, безтурботності, зваби. І каявся перед тією, яка не стала його вічною весною: — Життя і кохання – непередбачувані. Сповнені випадковостей. Прости… Вечір ховав її сльози. Його зізнання стало для неї болем. Нічого не сказала. Пішла назавжди… …Минули роки. Звабливиця–буря полетіла в обійми іншого. А в його спогади повертається недолюблена весна. Про неї нагадує зоряна ніч, жовта пелюстка запаленої свічі і її слова: «Я попливу в кораблику твоїх долонь…»
