«НЕ У ВСІХ Є СОРОКАЛІТТЯ, АЛЕ У КОЖНОГО Є СОРОКОВИЙ ДЕНЬ»

Так написав колись поет Анатолій Махонюк...

Оце ж і минає 40 днів, як відійшов у Вічність Толя, мій давній добрий приятель, не лукавий, незрадливий, вірний. Чи ж думала я, що буду писати лист-спомин про тебе, друже мій? Болем наповнене серце, але «Сльоза дороги не питає». Спогади вертають у минуле. Там ти ще усміхнений, бадьорий, готовий до боротьби

Валентина МИХАЛЬСЬКА,
художниця, лауреат премії ім. Степана Сачука «За служіння суспільству»


Перше моє знайомство з поезією Анатолія відбулося на літературній сторінці «Лесиного кадуба» обласної газети «Молодий ленінець» у далекі вісімдесяті. Написала йому листа й отримала відповідь. Так зав’язалося наше листування, а згодом відбулась і зустріч. Я познайомилася з родиною Махонюків — дивовижними, талановитими людьми, бо в Анатолія було три сестри — Галина і Людмила та світлої пам’яті Світлана. Галина і Світлана — одні з найкращих майстринь–вишивальниць сучасності. І дякую Богові, що протягом десятиліть триває наша дружба. Я раділа успіхам Толі. Його перша збірка віршів «Благословення» увібрала в себе вже на той час філософію, відповідальність, причетність до свого роду і народу. Згодом — нові перемоги, нові збірки віршів. «Не спиняються птахи у небі» — не спинявся й Анатолій на своїй творчій дорозі. Ми зустрічалися, розмовляли, сперечались. Література, мистецтво, події, що відбувалися у нашій країні і за межами, — теми наших розмов. Анатолій був гарячим і запальним, коли йшлося про несправедливість, гноблення, приниження в усіх сферах життя. Йому боліли долі людей з особливими потребами (а ми, як ніхто, це відчуваємо), він з гіркотою сприймав події на Сході України. Суперечливий і поблажливий, вимогливий до себе й до інших. Усе життя боровся з недугою і вправно володів словом:
Так хочу я своє життя прожити,
Немовби світлу пісню людям заспівати…
Стриманий у почуттях, він був ніжним і вишуканим у ліриці. Мала щастя ілюструвати його збірку поезій «Дощу мелодія блакитна»:
… А хочеш, вдарю в бубон сонця стоголосий
І так, як сонях ронить цвіт свій золотий,
Я сонця натрушу в твої шовкові коси,
І наче сонечко, для мене будеш ти…
Друже мій, ти був відвертим зі світом і любив свою родину. Вчився і змушував учитись інших. «Невільник тіла», а такий вільний у душі та слові. Ти жив у в’язниці немічного тіла, а думки твої летіли в небо, ставали словами і торкалися сердець людей:
Невмитим помислом душі
Не смію доторкнутися
до слова.
Сумують за тобою твої батьки і сестри, сумують квіти у квітнику і дерева. Сумують ті, хто любив і шанував тебе, а серед них і я. Не встигла зустрітися з тобою, не сказала найкращих слів. Прости.
Не мені судити чи оцінювати твою поезію. Ти кращий! І найліпший пам’ятник тобі — це наша пам’ять про тебе. Встигаймо зустрітись із тими, кого любимо і цінуємо, не запізнюймося говорити їм найщиріші слова…
с. Хворостів Любомльського району.