22 кілометри подолали минулої суботи учасники велопробігу у Маневичах. Людей у спеціальних велоколясках підтримували місцеві активісти – усього до акції приєдналося 50 осіб. Ми дізналися, як це – відчувати свободу, будучи прикутим до інвалідного візка...
22 кілометри подолали минулої суботи учасники велопробігу у Маневичах. Людей у спеціальних велоколясках підтримували місцеві активісти – усього до акції приєдналося 50 осіб. Ми дізналися, як це – відчувати свободу, будучи прикутим до інвалідного візка...
Ярослава ТИМОЩУК
ПАДАВ, АЛЕ НАВЧИВСЯ ХОДИТИ ТА ЇЗДИТИ Валентин Матвійчук стоїть на ногах, яких нема. Рік тому дощило, коли він переходив дорогу через залізничну колію. Впав, ударився головою об рейки. Отямився вже в лікарні, без ніг. Хлопець дивився, як у батьків течуть сльози, й думав: «Чому потяг не збив мене на смерть, щоб не мучився?». Не уявляв, як має жити далі, але поруч були мама й тато, друзі не покинули в біді. Тоді Валентин поставив мету: знову стати на ноги. І бажання здійснилося. Зараз 27–річний чоловік із села Цміни Маневицького району випробовує велоколяску – інвалідний візок із кермом попереду. Через 10 місяців після аварії Валентин почав ходити на протезах, а за тим заново опанував ровер. «Падав, але навчився», – пригадує хлопець. Нині він може самотужки пройти кілометр, на довші дистанції бере з собою палицю. Спеціальний велосипед йому потрібен, щоб взяти участь у пробігу довжиною 22 кілометри. Акцію ініціювали його колеги з громадської організації «Довіра», що вже понад 15 років гуртує маневиччан і мешканців району, котрі мають особливі потреби. Валентин упевнений, що без проблем подолає відстань із райцентру до озера в селі Карасин. — Коли був без ніг, мріяв стати на них. І став! Але також він знає, що нічого не буває задарма. Хлопець регулярно займається на турніку й брусах, бере участь в обласних спортивних змаганнях для інвалідів. До аварії любив футбол і баскетбол, нині «перекваліфікувався» на дартс і перегони на колясках. Радіє, коли здобуває медалі. Валентин завзято крутить ручки на кермі. Їде на максимальній швидкості. Завдяки натренованим рукам не відчуває втоми, тільки під гору підйом складніший. — Але ж не все повинно даватись легко, трохи має бути й важко, – кому, як не Валентину, це знати.
СВОБОДА У КОЛЯСЦІ 37–річна Наталя понад усе любить бути в русі, серед людей. А ще жінці до вподоби вишивати картини й сорочки для рідних, кататися в горах на лижах. Усім цим Наталя займається, хоч прикута до візка. Коли учасникам марафону волонтери прикріплюють іменні бейджики, Наталі дістається наліпка з жартівливим написом «Бос». Її тут усі знають: Наталія Шишолік – очільниця «Довіри». У візку вона все життя. — Я народилася при Радянському Союзі, коли інвалідів «не було», – жінка часто всміхається. І хоча тепер, за її словами, до людей із особливими потребами ставляться ліпше, на візку містом пересуватися не надто зручно. — До 20 років я сиділа вдома, відчувала себе ізольованою. Ховалася «в мушлю», просила, щоб дали спокій, – пригадує. – Потім вивчилася в реабілітаційному центрі на швачку, знайшла роботу, яку можна виконувати вдома: шию робочі рукавиці для заводу. Я вчилася приймати себе такою, якою є. Цей пробіг для Наталі не перший. До окупації Криму вона брала участь у 21-кілометровому напівмарафоні для людей з інвалідністю, який щороку відбувався на півострові. Спеціальної коляски жінка не мала, але й на звичайній подолала відстань за дві години. Вартість уживаного веловізка німецького виробництва – 25 тисяч гривень. Скільки коштує новий, Наталя і не питала. Для пробігу Маневиччиною такі велосипеди вони орендували за символічну ціну. Ще жінка полюбляє лижні гонки. У Карпатах їй пощастило кілька разів покататися на візку, в якому замість коліс – лижі. Разом із ріднею Наталя часто мандрує: ходять у сплав або ж ночують у наметах на природі. – Тоді відчуваю свободу. Люблю швидкість, – каже Наталя. Вона вирішила влаштувати активний відпочинок і для друзів із «Довіри». Організація була заснована 15 років тому, на перше її зібрання у місцевій бібліотеці прийшло четверо людей. Нині ж товариство налічує 50 осіб. Людям із особливими потребами тут допомагають проявити свої таланти: хто співає, хто малює чи вишиває, комусь до душі спорт, а хтось просто потребує розради. Окремі майстер-класи проводять для дітей. Учасники організації влаштовують аматорські пісенні фестивалі, спортивні спартакіади. Наталя мріє, щоб для дітей із особливими потребами були доступними дитячі садки й школи. Сама вона вчилася вдома й знає, як не вистачає повноцінної освіти. І має одне бажання для себе: створити власну сім’ю.
СУСПІЛЬСТВО З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ Лариса Касьян, педагог за фахом, вирішила заснувати «Довіру», коли її чоловік із діагнозом «розсіяний склероз» став прикутим до ліжка. Тоді дружині часто доводилося зустрічатися з чужим горем, бачитися з людьми, які мають проблеми зі здоров’ям. «Хотілося всіх їх обійняти й пригорнути», – пригадує жінка. Згодом чоловікова хвороба відступила, але бажання допомагати не зникло. Поступово клуб за інтересами переродився у повноцінну громадську організацію, до якої доєднуються і діти, і дорослі волонтери. – Попри діагнози і, здавалося б, обмежені можливості, ці люди можуть піднятися на Говерлу, як, наприклад, студент Тарас Сокол, та підкорити будь-які інші вершини, – розповідає Лариса. – Знаходять час і бажання – а ми за ними тягнемося. Бо через свої відмовки не завжди можемо зробити те, на що здатні вони. Пані Лариса обігрує звичне словосполучення: – Я б сказала, що це наше суспільство має особливі потреби, бо не може сповна забезпечити людей з інвалідністю. Друзів із «Довіри» я сприймаю не як осіб із обмеженими можливостями – а як особистостей, які вміють жити і прагнуть охопити якнайбільше. За душею в цих людей нема жодного лукавства. Щоразу черпаю від них багато енергії, віри, вчуся не скаржитися. Своїм другим домом називає організацію інвалідів 31-річна Ірина Корнійчук, самотня мама двох дітей – чоловік покинув після 9 років шлюбу. У жінки – двосторонній вроджений вивих стегон та ліва нога коротша на 4 сантиметри. На засідання тоді ще клубу вона ходить із першого дня його існування. – У «Довірі» мене приймають такою, якою є. Бо часом зайдемо в кафе, а у відвідувачів очі, мов п’ять копійок: мовляв, що ви тут забули? – розповідає Ірина. – Вона пригадує, що й у школі бувало по-різному: хтось розумів, а хтось принижував. Ірина – єдина серед людей із особливими потребами їде на звичайному велосипеді. Пам’ятає, як опановувала цей транспорт: – Коліна позбивала, але зуби зціпила – і кручу педалі. Коли щось задумала, треба виконати.
«МОВ НОГИ З’ЯВИЛИСЯ» Андрій Рибачук пригадує, як вилікувався від епілепсії: у 2009 році його важко травмував потяг – і напади припинилися через больовий шок. Ось тільки хлопець залишився без ніг. Андрій пережив тоді кілька операцій і зупинок серця. Але вижив! Він пригадує, що кепсько почувався перші чотири дні у лікарні, а далі вирішив, що депресія нічим не зарадить. – Багато хто дивується, коли кажу, що неважко було це пережити. Але собі міркую: залишився на цьому світі, руки робочі – значить, Бог дав для чогось шанс. Якщо ж горюватиму, ліпше не буде, тільки нерви зіпсую. Своїх-то ще не так жаль, а мамині! Андрій любить бувати надворі, та ще й друзів із обмеженими можливостями змушує до руху. Він спостерігав за людьми, які, втративши здатність ходити, замкнулися в собі, не покидають помешкання, звикають, що їм усе підносять. – Якби одного дня не познайомився з Наталею, то, може б, так само у чотирьох стінах засихав. А зараз у мене є 14 медалей за перемоги у спортивних змаганнях – все завдяки їй. Крім спорту, Андрій любить комп’ютери. Самотужки вивчив мову програмування і нині створює сайти. – Дехто каже: неможливо. Але я думаю, що поки живий, можеш усе. Всі кордони в голові, перебороти треба лише себе всередині. Враження від пересування у велоколясці хлопець описує коротко: «Мов ноги з’явилися». Наталя, Ірина, Андрій і Валентин фінішують першими. Андрій піднімається на руках і самостійно пересідає із велоколяски у звичайну. Валентин міняє шкарпетки на протезах і встає. Злегка накульгуючи, прямує до озера, щоб скупатись. Мені в цей момент соромно – я так і не навчилася їздити на велосипеді. n
На фото: Найпершими фінішували ті, кому дорога далася найважче.
