НАША ВЛАДА ПРОСИЛА ФЕМІДУ НЕ ВИЗНАВАТИ… ФАКТУ ВТОРГНЕННЯ РОСІЇ

Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом редактор відділу розповсюдження і творчого розвитку газети «Волинь-нова» Мирослава КОЗЮПА...

… 817 ДНІВ ГИНУТЬ СОЛДАТИ, А ВІЙНИ НАВЕРХУ ТАК І НЕ ПОБАЧИЛИ
Нещодавно Шевченківський районний суд Києва не визнав факту збройної агресії Росії проти України. Спочатку перша інстанція двічі відмовлялася відкривати провадження за позовом правозахисників, а опісля справу затягнули майже на 2 роки. Та найбільше дивує позиція влади: Міністерство внутрішніх справ відмовилося надавати наявні матеріали щодо присутності регулярних військ РФ на нашій території, а Президент, як повідомляють деякі ЗМІ, за посередництвом представників своєї Адміністрації взагалі просив Феміду не визнавати факту вторгнення. Тож суддів не переконали понад 1000 аркушів офіційних документів державних органів, зібраних волонтерами як доказ. У них хронологічно описано, як відбувалася анексія частини української території, як «зелені чоловічки» блокували порти й обеззброювали нашу армію, захоплювали адміністративні будівлі під керівництвом іноземних спецслужб, вбивали і захоплювали громадян – усе, що в законі про оборону трактується як збройний напад.
Виходить, влада погодилася з риторикою Кремля, що на нашому Сході триває внутрішній конфлікт, громадянська війна? От тільки як обґрунтувати в такому випадку заклики до європейців з вимогою змусити Путіна забрати з Донбасу своїх військових? І як українські політики та правозахисники у міжнародному суді ООН, Європейському суді з прав людини та Гаазькому трибуналі хочуть кваліфікувати дії Росії на нашій території? Натомість у випадку визнання агресії ми мали б правові підстави для отримання зброї від міжнародної спільноти.
Тим часом судді вчергове захистили чиновників Міністерства закордонних справ, які не виконали зобов’язання гарантувати непорушність кордонів, зміцнювати незалежність і суверенітет, Міноборони – що не підготували державу до захисту та не забезпечили боєздатності армії, СБУ – які допустили втрату території та порушення конституційного ладу і не запобігли злочинам проти України. Усі ці структури, до речі, також були залучені до участі у судовому спорі.
Тож тепер взагалі не відомо, від чиїх рук на Донбасі полягли і продовжують гинути військові й цивільні. За підрахунками ООН, наші втрати, починаючи з моменту оголошення Антитерористичної операції – 14 квітня 2014 року, наблизились до 10 тисяч (а це в середньому щонайменше 12 українців щодня), які стали для політиків не чим іншим, як статистичними даними.
І все ж поки на Донбасі гинуть російські військові, яких «там нема», українська громадськість не зупиняється. Учергове бере, чи точніше – тримає ініціативу в руках, збирає докази, пробує щось робити, доводити, судитися… А результат прийде, бо вже не один український політик думав, що сидить у Бога за пазухою…

…МУДРІ НАСТАВНИКИ – ГАРНИЙ СТАРТ У ЖИТТЯ
Теплі спогади, щирі друзі, перші справжні залицяльники, мудрі наставники – усе це згадую чи не щодень протягом останніх п’ятнадцяти років, проїжджаючи повз стіни рідного корпусу історичного факультету Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Подумки повертаючись у студентські часи, згадую і перше кохання, яке тоді не зуміла втримати, а повернула лише через десять років. Якось навіть складати залік із політології, яка була моєю спеціальністю, довелось замість коханого, який здобував освіту хіміка. Тоді викладач із нашої кафедри, який чудово мене знав, мабуть, із розумінням та усмішкою сприйняв нашу витівку і таки проявив поблажливість: студенту хоч і довелося відповідати на запитання педагога, але, поговоривши про серйозність наших почуттів, заліковку з оцінкою віддав у руки мені.
Повернутися за парту знову вперше після закінчення вишу захотілося, коли нещодавно відвідала політологічні читання світлої пам’яті професора Богдана Яроша. Започатковували їх при нас, але тільки тепер вони стали регулярними, переросли у всеукраїнські й участь у них беруть студенти не тільки із Західної, але й Центральної України та Донбасу, що тепер навчаються в інших державних вишах. Ми ж були «першо-прохідцями» престижної і модної нині спеціальності, тож багато чому довелося вчитися, як то кажуть, «під танками». Гарний старт для кар’єрного росту давали практики у громадському середовищі, а участь у будь-яких мітингах і суспільних заходах заохочувалася. Це був важливий життєвий урок: діяти потрібно завжди, іноді навіть всупереч обставинам. Згодом ми писали звіти, що аналізувалися досвідченими знавцями справи. Ось тоді й розбиралися між «добром» і «злом», а разом із теоретичними лекціями з професійних подач викладачів ми поволі отримували уроки мудрого і стриманого патріотизму, переймали досвід та ставали іншими – свідомими і з чіткою позицією.
За два десятиліття все дуже модернізувалося, нині всі навчальні курси ще більш адаптовані для майбутньої самореалізації. А які запитання ставлять сьогоднішні студенти… Аби досягти рівня цих знань, мені довелося десяток років попрацювати у сфері політичної соціології.
Дивлячись на сьогоднішню метушню абітурієнтів, подумала: тепер вступивши навіть на ту ж спеціальність, багато довідалась би нового, бо наука не стоїть на місці, а люди кажуть, чим довше життя, тим більше є можливостей для пізнання.

…НАРЕШТІ ЗНАЙШОВСЯ ЧАС НА ВАЖЛИВІ РЕЧІ
Ніщо так не зближує з дітьми, як спільно проведена відпустка: стільки всього цікавого і нового можна дізнатися про них. У вирі буденності якось не помічаєш, що лише за декілька місяців навчального року вони стали ні, не дорослими – просто іншими. Нові слова, рухи, жести, міміка. За ними вдається зрозуміти, кого діти копіюють, хто став для них еталоном, прикладом поведінки, авторитетом. Завжди вважала, що бути справжніми батьками означає стати взірцем для своїх дітей. Але, як би мені не хотілося, в основному це наслідування звичок не членів сім’ї, а педагогів, друзів – людей, з якими малеча проводить найбільше часу.
Спостерігаючи за сином і донькою, усвідомила, як мало я знаю про цих маленьких і таких рідних чоловічків. З’явилися нові улюблені кольори, захоплення, музика (якої я особисто раніше взагалі ніколи не чула), мрії – не з розряду пройти всі рівні комп’ютерної гри, а цілком реальні – побачити, наприклад, столицю України. І вона настільки бажана, що навіть говорити про неї заважають сльози.
Тісне спілкування з дітьми підтверджує істину: сім’я виховує, школа загартовує, вулиця псує. Тепер мені вже доводиться перейматися не лише тим, що діти краще знаються на комп’ютерах, а тим, що вони вже хочуть «сексуватися», тобто цілуватися. І хоч поки що вони самі розказують, «що», «як» і «чому», розумію, що невдовзі і «гугла» не вистачатиме, аби знайти відповіді на питання вже не зовсім малих чомусиків. Хвилююся, щоб у круговерті вічної зайнятості батьків вулиця не створила стилю поведінки дітей, як це часто трапляється.
Увійти у непростий світ, адаптувати і навчити взаємодії у ньому малечу повинні батьки, щоб не пропустити, коли дитячі ідеали змінюватимуться на невгадувані. І не важливо, чию поведінку копіюватиме син чи донька, головне, щоб їм приділялося достатньо батьківської уваги. Ловити бедриків на квітах, пройтися тричі на день поміж соняхів, що крутять головами услід за небесним світилом, гуляти під теплим літнім дощем, попросити сфотографуватися з чужою собакою породи китайська чубата, спіймати метелика, пострибати із жабою, збудувати пісочний замок, піти у сад чи до річки – це ті важливі речі, які не потребують ані особливих зусиль, ані грошей. Зате безцінні у стосунках батьків і дітей.

На фото: Скільки ще крові треба Путіну?
Фото з сайту wartime.org.ua.