«НЕ ДАНО ЗБАГНУТИ ЇМ У ЛІТО ВОГНЯНЕ, ЯК ЧЕКАННЯМ ТИ СВОЇМ УБЕРЕГЛА МЕНЕ»

Дружини військовослужбовців наділені неабиякою мужністю дожидати своїх чоловіків із зони бойових дій. Така доля не оминула і подружжя Шуляковських із Маневичів: доки Руслан захищав східні рубежі України, Зоряна чекала на свого героя і молилася. А в сусідній кімнаті щовечора навколішки стояли перед святим образом Божої Матері 11-річний Максим та 8-річна Аліна

Людмила ВЛАСЮК

— Вони просили у Бога єдиного: аби тато повернувся живим, – витираючи сльози, розповідає Зоряна. Їй і нині вкрай важко згадувати про той нестерпно болючий рік випробувань і чекань. – Коли Руслан після відпустки повертався на Схід, ми всією сім’єю проводжали його на львівський потяг. Була пізня година, та діти не спали. Вони досі пам’ятають до найменших подробиць прощання з татом на пероні.
У березні 2014–го Руслана викликали в районний військкомат на 10–денні навчальні збори. Він військовий офіцер, за плечима – навчання у Сумському державному військовому інституті артилерії, три роки служби у місті Ізяславі, що на Хмельниччині. Згодом два місяці служив у Маневицько–Любешівському ОРВК, шукав техніку для фронту, адже вже формувалася 51–а бригада. Пізніше із 40 працівників військкомату залишилося 16 чоловік.
— Деяких хлопців відправили у батальйон територіальної оборони, – приєднується до розмови Руслан. – Я ж відмовився, сказавши, що офіцер і хочу виконувати свої обов’язки за спеціальністю. Адже за 10 років у нас випустили близько 3 тисяч офіцерів–артилеристів. Де вони? Чому здебільшого воюють прості сільські чоловіки, не навчені поводженню зі зброєю. Нам не вистачає фахівців. Хлопцям обіцяли, що стоятимуть під Білоруссю, однак вони опинилися в Дебальцевому.
У складі 24–ї механізованої львівської бригади 5 липня Руслан прибув у зону АТО неподалік Щастя на Луганщині. Було дуже важко. Війська перемішалися. Ніхто не знав, де чужі стоять, а де свої, тож існувала постійна небезпека натрапити на сепаратистський блокпост. 5 вересня, вже після підписання мирної угоди, їхню частину обстріляли з важкої техніки, мусили відходити. Підрозділ поділили на три групи: одні поїхали додому, інших перекинули на передову, декого – у Сватове за 150 кілометрів від Щастя. У січні перебазувалися до Новоайдара. Руслан наголошує, що техніка у військовослужбовців дуже стара, він навіть не знає, як нині хлопці воюють.
— Часом додзвонитися до Руслана було надзвичайно складно, – пригадує Зоряна. – Іноді тижнями його не чула. Від розпачу шукала будь–яку можливість зв’язатися з ним. Якось маневиччанин Олег Снитюк упізнав по рації його голос, коли той передавав інформацію. Подзвонив своїй дружині у Дніпропетровськ, а вона вже зателефонувала мені і повідомила, що з ним усе гаразд.
— Тоді пощастило, що не було суворої зими. Нам, артилеристам, це на руку, – продовжує Руслан. – Моє завдання полягало в тому, щоб передавати точні координати розташування супротивника. За 7–8 кілометрів стояла піхота, яка захищала наші позиції від ворога. Хлопці вираховували чужинців, знімали координати місцевості, а ми вже їх обробляли і передавали на «гармати». І досить часто, знаходячись на завданні, я не міг відповісти на телефонний дзвінок або й зовсім не було зв’язку.
— Діти дуже прив’язані до батька. Вони кажуть: «Ти найкращий тато на землі». У нас так склалося, що всі 10 років подружнього життя ми завжди були разом, і діти, прокинувшись, бачили тата і маму. Коли чоловік був на фронті, Максим приходив зі школи, закривався у себе в кімнаті і говорив: «Мамо, мені потрібно подумати про тата», – не приховує сліз Зоряна. – Ми вдячні вчителям та учням маневицької школи №1 за підтримку. Діти 14 лютого принесли багато малюнків, кави, шоколаду, і ми надіслали все це Русланові, тоді його бойові побратими повністю завішали стіну дитячими малюнками.
Жінка розповідає, що серцем відчувала, коли коханому було погано.
— Уже після його демобілізації я цілу ніч не могла зімкнути очей. На ранок дізналася, що близько 10–ї години вечора стався вибух у Чугуївському районі під пасажирським поїздом, у якому їхав чоловік.
— Сказали, що теракт, але ніхто не знає, як було насправді, – немовби заспокоює дружину військовослужбовець. – Потяг ішов із самого Лисичанська, що за 30 кілометрів від лінії фронту. Я відчував сльози дружини і молитви дітей. Відразу сказав їм: «Чекайте на мене. Я повернусь».

На фото: Як довго вони мріяли про мить зустрічі...
Фото з сімейного архіву Шуляковських.