У Нововолинську офіційно зареєстровано 344 наркомани. 252 ВІЛ-інфіковані особи, 206 з яких — на голці. 60 осіб з хворих на СНІД померло, 10 чоловік ця страшна недуга поставила на чергу. Та це, так би мовити, лише вершина айсберга. Скільки там, унизу, понівечених доль, скалічених сімей? Чи вдається комусь вибратись з прірви, яка межує із смертю? Кілька місяців тому у Нововолинській міській газеті була вміщена зворушлива сповідь мами колишнього наркомана з шахтарського міста Раїси Броннікової. Це — сумна історія із щасливим закінченням, якому посприяла глибока віра у Бога. Саме вона врятувала її сина Сергія та його близького товариша ще з дитячого садка Едика від жахливого фіналу. ... Легковику від траси Нововолинськ—Іваничі до колишнього військового містечка їзди хвилин десять. Металева огорожа довкруж понівечена, але густі зарослі створюють своєрідне захисне обрамлення, віє тишею і спокоєм. Ступаємо на втоптану стежку, що веде до великого корпусу, за яким видніються добротні приміщення, господарські споруди, де утримують живність. Це і є Біличівський реабілітаційний центр церкви Християн Віри євангельської п’ятидесятників «Ковчег». Назустріч дещо насторожено ступає чорнявий симпатичний юнак. Впізнаю одного з тих хлопців, про яких писала газета. Едуард Коновчук тепер сам ділиться тим, що пережив: — Був залежним від наркотиків 5 років. Дійшов до крайньої межі. Мама почала шукати порятунку в клініках Луцька, Дніпропетровська. Нічого не допомагало. Потім був Олеськ, реабілітаційний центр. Звернувся за спасінням до Бога. Наркомани кажуть: хто відкриє пах, коли вже немає іншого «живого» місця для уколів, той відкриває для себе труну. Едуард, як і його товариші, був недалекий від цього. Але віра у Господа дала йому моральні сили, зміцнила дух. Зараз він, пройшовши сам через усі кола пекла, допомагає іншим. Служить наставником у Центрі, виконуючи обов’язки заступника директора. Його дружина працює тут же. У директора Центру Руслана Бондаренка теж цікава доля. Хоч сам 27-річний чоловік не був наркоманом, до 19 років жив звичайним світським життям, де було багато розваг, утіх і розпусти, але настав момент, коли все змінилося. Випадково зайшов на зібрання віруючих. — Там співали псалми — і я почув ті слова, які мені, виявляється, були потрібні, — згадує Руслан. А остаточний перелом в душі стався після зустрічі з Олександром Дудіком, який зараз є пастором церкви. Тоді зрозумів, що досі життя було не таким, яким має бути. Не захотілося їхати на заробітки, хоч хлопець мав досить високу кваліфікацію і, відповідно, великі гроші. Збагнув, що його покликання в іншому. Організував два реабілітаційних центри, це — вже третій. До нього йдуть тепер за підтримкою. Повертаємося до буденних тем, одна з яких, власне, і привела в реабілітаційний центр. Жителі села Мишів, яке розміщене неподалік, звернулись у редакцію із скаргою на незручності від такого сусідства. Річ у тім, що від траси до Мишева дорога проходить повз Центр, а жінки та діти бояться наркоманів. Центр утримує двох великих псів, які охороняють його територію, нападають на перехожих. — Ці питання вже вирішені, — сказав директор реабілітаційного центру Руслан Бондаренко. — Після звернення сільського голови і дільничного інспектора, жителів удень собак ми почали тримати на прив’язі. У нічну пору, на жаль, ми змушені їх випускати, адже ведемо велике господарство і не застраховані від злодіїв. Плануємо обгородити територію, щоб не було доступу випадковим людям, але через брак коштів цього зараз зробити не можемо. Є спеціально призначений відповідальний, який стежить, аби реабілітанти не виходили за межі Центру. За три роки на місці напівзруйнованого військового містечка постало нове. Відремонтовано головний корпус, збудовано водонапірну башту. Створені необхідні умови для проживання сорока чоловік. З усіх, хто пройшов повний курс реабілітації — шість місяців, — 75 процентів покінчили із згубною звичкою. Решта — двадцять п’ять — не знайшла для цього сил. — Тут отримує кожен шанс. І найперша умова для успіху — добровільність, — каже Руслан Бондаренко. — Велику увагу звертаємо на те, аби з людьми, які врятувались, підтримувати тісні зв’язки. Сьогодні люди, що побували тут, живуть у різних куточках України. Контингент Центру — це переважно молодь з Рівненщини, Донеччини, Криму і, звичайно, Волині. Інформація, як правило, передається з уст в уста від тих, хто тут побував, або від їхніх родичів. Запитую про розпорядок дня. Тут він не армійський, звичайно, але з своїми певними правилами. По-перше, слід дотримуватись біблійних стандартів, у міру можливого виконувати необхідну роботу, працювати на землі (всього Центр має 25 га — А.Л.), в садку, біля худоби. — Тримаємо 10 голів худоби, 20 свиней, дві пари коней. Але здебільшого ті, що тільки приходять до нас, спочатку не вміють працювати, — зауважує Едуард. — Мають мешканці Центру і вільний час. Приїжджають до них часто віруючі з лекціями, родичі. Словом, створені всі умови, аби реабілітанти відійшли від оточення, яке спонукало їх вживати наркотики. Є у нас медпрацівник, який правильно може оцінити фізичний і психічний стан хворого. Якщо є потреба, викликаємо «швидку» з Іваничівської районної лікарні. Там нам жодного разу не відмовили у допомозі. Але усі без винятку отримують можливість помислити, зважити, а тоді зробити вибір. Мала нагоду поспілкуватися і з мешканцями Центру. Володимир К. з міста Кузнецовська Рівненської області, 24 роки: — Коловся 8 років. Закінчив 9 класів, потім армія, але вона не порятувала, бо умудрявся і там знаходити наркотики. Спробував їх у 16 років, наслідуючи місцевих «авторитетів». Потім пішло-поїхало. Сім разів лікувався — безрезультатно. Мама почула від знайомих про реабілітаційний центр. Перший раз тут провів вісім місяців — «зірвався». Тепер вдруге приїхав, якраз на свій день народження. Минуло три місяці. Для себе твердо вирішив: якщо буде Богу угодно — залишусь тут служити. Найбільше зараз боюсь згрішити. Паша В. з Нововолинська, 34 роки: — У 1984 році вперше спробував наркотики, які заполонили все життя і поділили його на тюрму і притон. Батьки померли, брата зарізали. Востаннє, коли вийшов на волю, почав втягуватися у нове болото. Зрозумів: мене чекає або довічна в’язниця, або могила. Шукаючи знайомого, випадково зайшов у церкву «Ковчег». П’ять місяців вже тут. З’явилась мета у житті, відчув про себе турботу Бога. Думається, і жителі довколишніх сіл, і місцева влада підтримають людей, які заснували Центр, працюють у ньому, бо вони роблять потрібну і важливу справу. Алла ЛІСОВА.
