«УСІХ ОДНОСЕЛЬЧАН, КОГО СПІЙМАЛИ, У КЛУНІ СПАЛИЛИ ЖИВЦЕМ…»

Цими днями минає 73 роки від часу Волинської трагедії 1943-го

Тема Волинської різні й досі одна з найдражливіших і суперечливих. Як відомо, три польські партії вимагали визнати її геноцидом поляків і встановити День пам’яті його жертв. Зазначимо, що події 1943–1947 років їхні історики трактують як етнічну чистку поляків, сплановану Українською повстанською армією. Тим часом українські акцентують увагу на причинах, які призвели до масового вбивства мирного населення. А це — культурна, соціальна, економічна і релігійна дискримінація українців перед Другою світовою війною. Певну роль у роздмухуванні конфлікту відіграла й співпраця поляків із німцями (у 1943 році польська поліція брала участь у каральних акціях проти українців). Про це свідчать і волиняни, очевидці тих трагічних подій

Євгенія СОМОВА

Петро КУШНІРУК,
м. Луцьк:
— Говорять про геноцид поляків, що в 1943 році їх били українці. Ми жили мирно — поляки, словаки, чехи. До тих пір, поки поляки не пішли служити до німців і не почали виказувати їм наших хлопців, які були в УПА. Того року багато українців, які служили у німецькій поліції, втекли до повстанців. На їхнє місце набрали поляків.
Я жив у селі Коршовець, що поблизу Луцька. На вулиці, яка йде на Пілганів. Влітку 1943–го ми в хаті рідко коли спали. Більше у полі, в схроні, бо поляки палили села. Щоночі то тут, то там горіло. Люди боялися ночувати в хатах. Але перед святом Петра і Павла наша сім’я спала в хаті, бо мав бути дощ. Хоча який то був сон. Спали, як зайці. Щоразу хтось зривався і виходив дивитися, чи не йдуть палії. Вдосвіта брат вийшов на вулицю і побачив, що машиною їдуть німці. «Втікаймо!» — гукнув. Ми побігли, хто куди бачив. Я тікав до Вербаєва. Хто ж знав, що біжу просто до рук поліцаїв. Ми ж чекали, що вони будуть іти з Полонки, а вони вже вночі зайшли до Вербаєва і почали палити село, бо там люди підтримували УПА.
Почав бігти через пшеничне поле. Коли почув якісь голоси, впав. Дивлюся: ланцюгом — на відстані п’ять метрів один від одного — йдуть поліцаї. Чув команди німецькою. Вони мене не побачили, пройшли мимо. А мого сусіда Артема, який теж, як виявилося, ховався неподалік від мене, помітили. Я чув, як він просився не вбивати його, казав, що вигнав корову на пашу, а як почув стрілянину, сховався. Поляк сказав йому: «Ти брешеш!» Артема забрали і повели. Потім ми знайшли його забитим у Вербаєві. Туди гнали всіх моїх односельчан, кого спіймали. Потім у клуні їх спалили живцем.
Увесь день просидів у полі під дощем, дивився, як у Вербаєві горіли хати. А коли вернувся додому, побачив згарища на місці осель. Німці і польські поліцаї спалили цілу вулицю. Того дня забили мого брата, батька і сестру. Половину сім’ї винищили. Батька ми знайшли в пшениці на городі, а сестру — спаленою в хаті Степана Зайчука.

Марія СЕМЕНЮК,
зв’язкова УПА, в’язень сталінських таборів, с. Рованці Луцького району:
— Страждаю, коли чую про геноцид поляків у 1943–му. То був геноцид українців. Нас хотіли знищити, вигнати з рідної землі, тому й палили і вбивали.
До війни я жила в Іванчицях (Рожищенський район). Там чеська колонія була. Жили чехи заможно, мали хмелярні. Їх ніхто не бив, не гнав додому. І з поляками ми жили як добрі сусіди, хоча вони нас принижували, гнобили. Ще до війни ми знали, що польський уряд хоче нас вигнати зі своєї землі чи ополячити. Така антиукраїнська політика проводилася не один рік. Її ми відчували на власній шкурі. У нас в школі, пригадую, а я ходила до Уляників, був тільки один урок на тиждень українською мовою. І хоча з нами вчилося лише двоє дітей із польських сімей, на перерві нас змушували говорити польською. Ми були малі, але розуміли, що нас ображають через те, що ми українці, принижують. Вчителька нас обзивала «волинське бидло» і «українські свині».
У серпні 1943–го ми вже знали, що наше село будуть палити. Люди старалися повиносити з помешкань найцінніше і не ночувати вдома. Ми жили в крайній хаті від Уляників. І до нашого кутка сходилися з усього села. Вважали, що тут безпечніше, можна втекти до лісу. Бувало, збиралося по 50–60 чоловік у хаті. 30 чи 31 серпня, не пам’ятаю, коли то було, усі почули крики, постріли і кинулися врозтіч. Ми з двоюрідною сестрою втекли у поле неподалік школи. Оглянулись — їде німецький танк, лягли в жито і лежимо ні живі ні мертві. Він зупинився навпроти нас і почав стріляти по селу. Ми викотилися з жита і поповзли в картоплю. Перечекали, поки проїхав, і побігли до родичів в Уляники, там уже була мама з меншими дітьми. Потім приїхав батько на возі, посадив нас усіх і повіз до лісу. Там ми просиділи цілий день. Я вилізла на ялину і дивилася, як поляки з палаючими віхтями, як колядники, ходили від хати до хати і палили, грабували. Наша хата залишилася, а пліт і хлів згоріли. Того дня поляки, якими командували німці, спалили більш як 120 хат і вбили семеро людей.
***
Рани, завдані подіями 1943 року, кровоточать і досі. Болять українцям і полякам, бо ж загинуло чимало безневинних людей з обох боків. Правда, не зрозуміло, чому наші сусіди намагаються показати свій біль більшим, розпалити ворожнечу між народами саме нині, коли в Україні триває війна. Звісно, ми не можемо заборонити їм вшановувати своїх жертв трагедії, не можемо не дозволити сейму визнавати волинські події 1943 року геноцидом і встановити День пам’яті його жертв, але і вони не можуть заборонити нам вшановувати своїх, тих, хто загинув і на Волині, і на Холмщині та Підляшші. Ці події — спільна трагедія. І говорити, що винні у ній лише українці, як це намагаються подати окремі екстремістські сили Польщі, — гріх перед совістю. Адже немає історичного підтвердження геноциду поляків. Тож замість того, щоб роздмухувати ворожнечу, ліпше помолитися за душі невинно убієнних жертв, попросити вибачення один в одного і щиро покаятися, визнати свої провини, а вони, безперечно, є в обох сторін конфлікту. І неважливо, в кого вони більші, а в кого — менші.