«ДВА РОКИ ЩОДНЯ СЕБЕ ЗАПИТУЮ: «МОЖЕ, У ТІЙ ЗАКРИТІЙ ДОМОВИНІ НЕ ВІН?»

Начальник відділення зв’язку штабу тоді ще 51-ї ОМБР, майор Віктор Хмелецький (на фото) поліг смертю хоробрих поблизу Савур-Могили у районі села Саурівка Шахтарського району Донецької області 28 липня 2014-го під час мінометного обстрілу. Осколок пройшов між пластинами бронежилета біля самого серця…

Тетяна АДАМОВИЧ

21 жовтня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько–української війни Віктора Хмелецького нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня. 29 жовтня Володимир–Волинська міська рада вшанувала офіцера почесною відзнакою «За заслуги перед містом Володимиром–Волинським». А в квітні 2015–го присвоїла звання «Почесний громадянин міста». Посмертно.
У школі № 3, де навчався Віктор Хмелецький, відкрили меморіальну дошку на честь випускника–героя. Розповідь про його життя і трагічну загибель на бойовому посту увійшла у книжку «Катастрофа і Тріумф. Історії українських Героїв», видану минулого року газетою «День». Ці журливі спогади про сина, втрата якого завжди відзиватиметься болем у материнському серці, повертають Феодосію Миколаївну у той час, коли вони були разом.
— Поряд із нашим будинком — військова частина, в якій служив син. А через дорогу — Юріївська церква, в якій відспівували Віктора. Ми ніяк не могли повірити у його смерть. Донині не можемо. Я під час похорону все думала: глянути на нього хоч би краєчком ока, може, у тій закритій домовині не він? Досі пам’ятаю його посмішку, коли їхав містом у колоні на Схід, побачив мене, помахав рукою: «Матусю, я повернусь!» Півроку був у зоні АТО. Нам і досі здається, що він зараз десь там, ось–ось зателефонує й обов’язково повернеться… На кладовищі я дивлюся на його знімок і розумію: тут лежить мій син, але серце не вірить у його загибель.
Щодня, повертаючись зі служби, Вітя провідував нас із батьком. Коли не міг зайти, завжди телефонував. Ні на крок не відходив від мене у лікарні, коли робили операцію, годував із ложечки. Рідні з Луцька приносили йому щось перекусити, то йшов їсти на вулицю, щоб мені не хотілося, бо ж того не можна. Я тішилася від такої синівської уваги. Коли мова заходила про те, хто нас із батьком у старості доглядатиме, Вітя казав: «Не журіться, я буду з вами до останніх днів…»
— Ми ще не знали, що син загинув, а про це вже писали в інтернеті. Вранці, 28 липня, він ще телефонував дружині Наталії, попередивши, що зв’язок може обірватися будь–якої хвилини. Просив не хвилюватися, казав, що зв’яжеться з нею в обідню пору, але не подзвонив. У передчутті біди ми не знаходили собі місця. Наталя ввечері зайшла в інтернет, а там це злощасне повідомлення: «Вітя загинув…». Кинулися телефонувати дружинам тих, хто був на фронті з нашим сином. Вони, виявляється, вже знали, тільки боялися нам сказати. Чорна звістка прийшла до нас у день, коли православна церква вшановує пам’ять рівноапостольного князя Володимира…
Віктор Хмелецький міг залишитися у рідному Володимирі, бо у лютому 2014–го йому зробили важку операцію і видалили нирку. Натомість він уже 4 квітня вирушив у дорогу. Мама наполягала, аби лягав у госпіталь, бо ж мав у тому потребу. А він казав, що не може залишити хлопців, і вчинив по–своєму, як справжній офіцер, майор, учасник двох воєн. Раніше служив в окремому спеціальному українсько–польському батальйоні у Косово, тому, можливо, думав, що у нього більше військового досвіду, ніж у його побратимів. Коли два роки тому на початку літа особовий склад 51–ї ОМБР передислокувався на полігон Широкий Лан, що у Миколаївській області, майор Хмелецький за власним бажанням залишився на Донбасі, у складі батальйонно–тактичної групи «Колос» виконував бойові завдання. Його підрозділ був у Торезі, Шахтарську. Чому не повертався додому? Пояснив рідним: там лишилися побратими, не може їх покинути. Одного разу зателефонував до дружини, мовляв, їду на батьківщину твого батька, який родом із села, що за 14 км від Савур–Могили… Ні разу не був у відпустці. Все казав, приїду, коли стане спокійніше, коли ситуація стабілізується. Вірив, що так і буде.
До бабусі та дідуся приходять Вікторові діти — син Юліан і донька Анастасія. Вони теж постійно згадують, що татко робив, що найбільше любив…
На річницю загибелі Віктора в місто приїхало багато його бійців, уже демобілізованих. Усі синові підлеглі, розповідає мама, вижили, бо рідко так буває, щоб гинув командир, тим більше начальник відділу зв’язку штабу бригади. Вочевидь, її син ніколи не ховався за спинами інших, а бронежилет одягнув тільки коли переконався, що всі інші їх уже мають…