ПОВНИЙ АВТОБУС ДРУЗІВ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.41 € 32.34

ПОВНИЙ АВТОБУС ДРУЗІВ

Ним приїхав до свого 60-річного ювілею директор ВАТ “Луцьке АТП-10727” , а простіше — автобусного парку, Іван Андрійович Вовдюк

Ним приїхав до свого 60-річного ювілею директор ВАТ “Луцьке АТП-10727” , а простіше — автобусного парку, Іван Андрійович Вовдюк

Свого часу редакція “Волині” проводила благодійну акцію “Автобус надії”. Ми безкоштовно возили на лікувальні сеанси до знаменитих біоенергетиків у Холм своїх передплатників. Цю добру справу зініціював наш власний кореспондент у Польщі Анджей Вавринюк. А в транспортному забезпеченні допомагав Іван Вовдюк. І завжди безвідмовно. П’ять “Ікарусів” Луцького АТП-10727 за мінімальними розцінками, а один із них на спонсорських засадах, перетинали кордон у Ягодині під логотипом “Автобус надії”. Ми не забули доброчинності директора автобусного парку.
— Іване Андрійовичу, ви майже чверть віку очолюєте одне з провідних транспортних підприємств Волині. Але перш ніж зайняти директорське крісло, мусили колись сісти за руль авто. Пригадайте ту мить.
— Для мене машина була чимось надзвичайним. Тому я почувався ніби на сьомому небі, коли вперше у шкільні роки, ще не маючи навіть водійських прав, сів за кермо полуторки у рідному селі Бобли Турійського району. А до того я вже з десяти років заробляв трудодні у колгоспі відомого на Волині Олексія Сільвестровича Панасюка. То був мудрий сільський господар. Нам би зараз таких пошукати. Наша сім’я жила тоді бідно, мусово було важко змалку трудитися.
— А де водійські права здобули?
— Закінчив курси машиністів-екскаваторників. Починав трудове життя бульдозеристом, потім — екскаваторником.
— Мабуть, наше рідне Полісся осушували?
— Куди подінешся від вашого запитання?
— Згодом, напевно, подумали, що на бульдозері далеко не заїдеш?
— Пересів за кермо вантажівки, а як закінчив Київський автодорожній інститут, працював економістом, начальником відділу, головним інженером автопідприємства в Нововолинську, де тоді очолював профком мій старший брат Віталій, а донедавна, як і я, був директором. Зараз пішов на пенсію. А сестра Люба залишилася у Боблах. Добре, що є до кого поїхати в рідне село.
— Іване Андрійовичу, ви 23 роки директоруєте в автобусному парку Луцька. Я так думаю, що завжди старались, аби він поповнювався, розвивався. А що маємо зараз? Містом бігають в основному тролейбуси і маршрутки. Де ж поділись державні автобуси?
— Мені також це болить. Останній новий автобус купили в 1991 році. Щоб втриматись, так би мовити, на дорозі, рихтуємо старі машини. Колись мали 400 одиниць техніки, зараз — 100. Старі автобуси посписували. Майже вдвічі скоротився колектив. Чомусь державі заважали автомобільні підприємства. Процвітає автомобільний бізнес, який вміє ховати прибутки. А ми нічого не ховаємо, у нас все прозоро, чесно сплачуємо всі податки, тому ледве виживаємо при постійному нафтовому бумі. А хто возить пенсіонерів на дачі? Наш автопарк. Наші “Ікаруси”, “ЛАЗи” щодня здійснюють приміські, внутріобласні та міжнародні рейси.
— Яким вам бачиться майбутнє автосервісу?
— Добре, що ми дочекалися такого міністра, яким є Георгій Кірпа. Рано чи пізно ми повернемося до традиційного державного транспортного забезпечення пасажирів. Іншого виходу не бачу. Держава повинна піти на відновлення і розвиток мережі своїх автопідприємств. Це підказує досвід Польщі, Чехії, Великобританії, багатьох інших європейських країн. Добре, що хоч у нас залізниці ще не приватизували. І зараз можемо гордитися державним залізничним сервісом.
— Шановний ювіляре, чомусь ми ведемо мову усе про машини. Та хіба тільки на них сходиться клином білий світ. Після втомливих доріг завжди так хочеться додому.
— Я також знаходжу найбільшу розраду в своїй сім’ї. Завжди розуміє мене дружина Тетяна. Тішимося нашими дітьми — сином Олегом і дочкою Оксаною, а особливо — внуками. Найстарша внучка — Таня, їй тільки 16 років, онук Ігор — фанат футболу, тренується в резервній школі клубу “Волинь”, сподіваюсь, що колись він буде забивати голи у чемпіонаті вищої ліги. А найкращий мій друг — внучок Ваня, йому сім років.
— Ось ви згадали про родину і друзів. В очолюваному вами підприємстві є сто автобусів. А кого б ви запросили у свій ювілейний, так би мовити, автобус на поважні іменини? Колись вичитав такий афоризм: чим довше живеш, тим менше стає друзів.
— Їх у мене, слава Богу, не бракує. Напевно, не вмістяться в один автобус...
Святослав КРЕЩУК.
Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.